**Щоденник**
Не хотів завантажувати тебе вчора — ти була так змучена. Але її слова перевернули моє життя з ніг на голову.
У маленькому містечку під Києвом, де вечірні ліхтарі заливають теплотим світлом старі вулички, моє спокійне життя враз піддалося удару. Мене звати Дар’я, мені 34, і я мама двох дітей — Софійки та Максимка. Моя подруга Наталя, яку я вважала майже рідною, розкрила мені правду, яка тепер гризе мене зсередини. Її повідомлення про гроші, витрачені на моїх дітей, стало не просто боргом, а символом зради.
**Дружба, якій я вірила**
Наталя з’явилася в моєму житті п’ять років тому, коли ми з чоловіком Ігорем переїхали до цього містечка. Вона була сусідкою — жартівливою, щирою, завжди готовою допомогти. Ми швидко зблизились: гуляли з дітьми, пили каву, ділились секретами. Її син Ярик — одноліток моєї Софійки, і вони стали нерозлучні. Я довіряла Наталі, як самій собі. Коли я була на роботі чи їздила по справах, вона забирала Софійку й Максимка до себе, водила їх у парк, купувала морозиво. Я завжди намагалась їй віддячити — то грішми, то подарунками, то допомогою.
Моє життя — безперервна гонка. Я працюю адміністратором у місцевому кафе, Ігор — водій-далекобійник, часто у рейсах. Діти потребують уваги, і Наталя була моєю порятунком. Вона казала: «Даш, не переживай, я ж люблю твоїх малят». Я вірила їй, навіть не замислюючись, що за її добротою може ховатися розрахунок. Та вчора все змінилося.
**Повідомлення, яке розбило серце**
Вчора я повернулася додому вимотана. Зміна була важкою, діти капризничали, а Ігор знову у дорозі. Я мріяла лише про душ і сон. Вранці прийшов меседж від Наталі: «Даш, не стала тебе вчора навантажувати, ти була дуже втомлена. Коротше, з тебе кілька тисяч гривень. Діти їли, потім квитки на атракціони, кульки, ми їм купували солодощі, ну й бензин туди-назад». Я перечитала й замерла. Кілька тисяч? За що?
Я прокрутила текст у голові ще раз, намагаючись зрозуміти. Наталя ніколи не казала, що її допомога — це послуга за гроші. Я завжди пропонувала заплатити, але вона відмахувалася: «Та годі, це ж дрібниці!» А тепер вона виставила рахунок, ніби я найняла няню, а не поклалася на подругу. Я почулася ошуканою, використаною. Мої діти, моя Софійка й Максимко — для неї не друзі Ярика, а спосіб заробити? Ця думка вразила мене, ніби під ребра.
**Правда, яка пече**
Я подзвонила Наталі, щоб прояснити. Вона говорила спокійно, ніби нічого особливого: «Даш, ну ти ж розумієш, все дорожчає. Ми з Яриком теж не олігархи». Її слова звучали логічно, але без того тепла, до якого я звикла. Я запитала, чому вона не попередила, що хоче грошей. Вона відповіла: «Ти б почала метушитись, а я не хотіла тобі заважати». Та її «турбота» виявилася пасткою. Я почулася винною, хоча сама не просила витрачати ці тисячі.
Я згадала всі випадки, коли Наталя брала дітей. Атракціони, солодощі, кульки — я думала, вона робить це з любові, як я купую Ярикові цукерки. Але тепер бачу: вона все рахувала. Кожен її жест мав підтекст, а я, сліпа, не помічала. Моя дружба з нею, моя віра розлетілися вщент. Я почуваюся зрадженою, і цей біль не дає мені спокою.
**Діти й моя провина**
Софійка й Максимко — мій світ. Коли дивлюся на їхні щасливі обличчя, докоряю собі. Може, я надто покладалася на Наталю? Може, треба було чіткіше позначити межі? Але як я могла подумати, що подруга, яку вважала сім’єю, виставлятиме мені рахунки за добро? Тепер боюся, що діти відчують цю тріщину. Софійка обожнює Ярика, але як я пущу її до Наталі, знаючи, що її «доброта» — це бізнес?
Ігор, повернувшись, вислухав мене й сказав: «Заплати й забудь. Не роби з цього драми». Але для мене це не просто гроші. Це — зрада. Не хочу втрачати дружбу, але не можу вдавати, ніби нічого не сталося. Моя душа болить: як я могла бути такою наївною?
**Мій вибір**
Я вирішила поговорити з Наталею. Віддам їй гроші, але скажу, що більше не хочу такої «допомоги». Якщо вона бачить у моїх дітях лише витрати — не можу їй довіряти. Буде важко — Софійка сумуватиме за Яриком, а я втрачу подругу. Але не зможу жити з цим відчуттям обману. У 34 роки я хочу оточувати себе людьми, які щирі, а не тими, хто рахує кожну копійку.
Ця історія — мій крик про справедливість. Наталя, можливо, не хотіла мене вразити, але її рахунок зруйнував мою віру в дружбу. Не знаю, як складеться наше спілкування далі, але тепер я більше нікому не дозволю грати на моїй довірі. Мої діти варті кращого, і я теж. Нехай цей урок буде болючим — але вЯ зрозуміла, що іноді найбільші уроки життя приходить від тих, кого ми вважали найближчими.
