Її звали Соломія, вона була його колишньою колегою. За кілька годин до святкової вечері чоловік подзвонив і сказав: «Нам треба поговорити».
Марія стояла на кухні своєї квартири у Львові, акуратно розкладаючи серветки на столі, прикрашеному для свята. Сьогодні був їхній з Олегом десятий річниця весілля, і вона хотіла, щоб усе було ідеально: свічки, його улюблене вино, запах запіканки, що заповнював домівку. Та за кілька годин до приходу гостів задзвонив телефон. На екрані – ім’я чоловіка. «Маріє, нам треба поговорити», — його голос був холодним, чужим, і в цю мить її серце стиснулося від передчуття. Вона ще не знала, що цей дзвінок переверне її життя, але вже відчувала, як руйнується все, що будувала роками.
Олег був її опорою, її любов’ю, людиною, з якою ділила мрії та невдачі. Познайомилися в університеті, одружилися молодими, разом виховували доньку, Настю. Марія вірила йому беззастережно, навіть коли він затримувався на роботі чи їздив у відрядження. Вона пишалася його успіхами — Олег став керувати відділом у великій фірмі, і його харизма відкривала будь-які двері. Та тепер, тримаючи телефон, вона згадала дрібнички, які раніше ігнорувала: його відсторонений погляд, короткі відповіді, дивні дзвінки, які він скидав. Ім’я «Соломія» спалахнуло в пам’яті, як темна пляма, яку вона намагалася не помічати.
Соломія була його колегою два роки тому. Марія бачила її пару разів на корпоративі — високу, з впевненою посмішкою та поглядом, що затримувався на Олегові трохи довше, ніж треба. Тоді Марія відмахнулася від ревнощів: «Просто колега, нічого страшного». Олег сам розповідав, що Соломія звільнилася й поїхала до іншого міста. Але тепер, слухаючи його важке дихання в трубці, Марія зрозуміла: Соломія нікуди не зникла. «Я не хотів, щоб так вийшло, Маріє», — почав він, і кожне слово було як удар. Він зізнався, що вже рік зустрічається з Соломією, що вона повернулася до Львова, що він «заплутався». Марія мовчала, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг.
Вона не пам’ятала, як поклала слухавку. Не пам’ятала, як вимкнула духовку, як прибрала зі столу свічки, які ще зранку запалювала з надією. Її думки кружляли в вирі: «Як він міг? Десять років, Настя, наш дім — і все заради неї?» Марія сиділа на дивані, стискаючи весільну фотографію, і намагалася зрозуміти, коли її життя стало брехнею. Вона згадувала, як Олег обіймав її минулого тижня, як обіцяв Насті поїздку в Карпати. І все це час він був з іншою. Зрада пекла її, але гірше була думка: вона не помічала, бо вірила. Вона любила його так сильно, що осліпла.
Коли Олег повернувся додому, Марія зустріла його в тиші. Гості не прийшли — вона скасувала вечерю, не маючи сил прикидатися. Він виглядав винним, але не зламаним. «Я не хотів тебе образити, Маріє. Але з Соломією… це щось інше», — сказав він, і ці слова добили її. Вона не кричала, не плакала — просто дивилася на нього, як на незнайомця. «Йди геть», — нарешті видихнула вона, і голос був твердіший, ніж вона очікувала. Олег кивнув, взяв сумку та вийшов, залишивши її у порожній квартирі, де ще пахло святом, якого не сталося.
Минув місяць. Марія намагалася жити заради Насті, що ще не знала всієї правди. Вона посміхалася доньці, готувала їй сніданки, але вночі плакала, запитуючи себе одне й те саме: «Чому я була недостатньою?» Друзі підтримували, але їхні слова не лікували рану. Вона дізналася, що Олег і Соломія тепер живуть разом, і ця новина була як удар. Але глибоко в душі Марія відчувала, як у ній народжується щось нове — сила. Вона не зламалася. Вона скасувала ту вечерю, але не своє життя.
Тепер Марія дивиться у майбутнє з обережною надією. Вона записалася на курси дизайну, про які мріяла в юності, почала більше часу проводити з Настею, навчилася цінити себе. Олег дзвонить, просить пробачення, але вона не готова його слухати. Соломія, ім’я якої колись було лише тінню, тепер не має влади над нею. Марія знає: її життя — це не він, не їхній шлюб, а вона сама. І ця річниця, що мала бути святкуванням, стала початком її нової історії. Історії, де вона більше не житиме заради чужих обіцянок.
