Її звали Олеся, вона була його колишньою колегою. За кілька годин до святкової вечері чоловік подзвонив і сказав: «Нам треба поговорити».
Ганна стояла на кухні своєї квартири у Львові, акуратно розкладаючи серветки на столі, прикрашеному для святкового вечора. Сьогодні була їхня з Дмитром десята річниця весілля, і вона хотіла, щоб усе було ідеальним: свічки, його улюблене вино, запах запеченої короповини, що наповнював хату. Та за кілька годин до приходу гостів їй подзвонив чоловік. На екрані висвітилося його ім’я. «Ганно, нам треба поговорити», — його голос був холодним, чужим, і в ту мить серце стиснулося від передчуття лиха. Вона ще не знала, що цей дзвінок переверне її життя, але вже відчувала, як розпадається усе, що будувала роками.
Дмитро був її опорою, її любов’ю, людиною, з якою вона ділила мрії та злети. Познайомилися в університеті, одружилися молодими, разом ростили доньку, Мар’янку. Ганна вірила йому беззастережно, навіть коли він запізнювався з роботи чи їздив у відрядження. Вона пишалася його успіхами — Дмитро став начальником відділу у великій фірмі, його харизма відчиняла будь-які двері. Та тепер, стоячи з телефоном у руці, вона згадувала дрібниці, які раніше ігнорувала: його відсторонений погляд, короткі відповіді, дивні дзвінки, які він скидав. Ім’я «Олеся» спалахнуло в пам’яті, як чорна пляма, яку вона намагалася не помічати.
Олеся була його колегою два роки тому. Ганна бачила її пару разів на корпоративі — висока, з впевненою посмішкою і поглядом, що затримувався на Дмитрові трохи довше, ніж варто. Тоді Ганна відітхнула: «Просто колега, нічого страшного». Дмитро сам розповідав, що Олеся звільнилася й поїхала до іншого міста. Але тепер, слухаючи його важке дихання в трубці, Ганна зрозуміла: Олеся нікуди не зникла. «Я не хотів, щоб так вийшло, Галю», — почав він, і кожне слово було ніби удар. Він зізнався, що вже рік зустрічається з Олесею, що вона повернулася до Львова, що він «заплутався». Ганна мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
Вона не пам’ятала, як поклала слухавку. Не пам’ятала, як вимкнула духовку, як прибрала зі столу свічки, які ще зранку запалювала з надією. Її думки кружляли вихором: «Як він міг? Десять років, Мар’янка, наш дім — і все заради неї?» Ганна сиділа на дивані, стиснувши у руках їхнє весільне фото, і намагалася зрозуміти, коли її життя перетворилося на брехню. Вона згадувала, як Дмитро обіймав її минулого тижня, як обіцяв Мар’янці поїздку в Карпати. І все це час був з іншою. Зрада палила її зсередини, але найгірше було усвідомлення: вона не помічала, бо вірила. Любила його так сильно, що засліпила себе.
Коли Дмитро повернувся додому, Ганна зустріла його в тиші. Гості не прийшли — вона скасувала вечерю, не маючи сил вдавати. Він виглядав винним, але не зламаним. «Я не хотів тебе поранити, Галю. Але з Олесею… це інше», — промовив він, і ці слова добили її. Вона не кричала, не плакала — лише дивилася на нього, як на незнайомця. «Іди геть», — нарешті видихнула вона, і голос звучав твердіше, ніж вона очікувала. Дмитро кивнув, узяв сумку й вийшов, залишивши її в порожній хаті, де ще пахло святком, якого не сталося.
Минув місяць. Ганна намагалася жити заради Мар’янки, яка ще не знала всієї правди. Вона посміхалася доньці, готувала їй сніданки, але ночами плакала, запитуючи себе одне й те саме: «Чому я була недостатньою?» Друзі підтримували, але їхні слова не зцілювали рану. Вона дізналася, що Дмитро й Олеся тепер живуть разом, і ця новина була як ще один удар. Але в глибині душі Ганна відчувала, як у ній народжується щось нове — сила. Вона не зламалася. Вона скасувала ту вечерю, але не своє життя.
Тепер Ганна дивиться у майбутнє з обережною надією. Вона записалася на курси дизайну, про які мріяла в молодості, почала проводити більше часу з Мар’янкою, навчилась цінувати себе. Дмитро дзвонить, просить пробачення, але вона не готова його слухати. Олеся, ім’я якої колись було лише тінню, тепер не має над нею влади. Ганна знає: її життя — це не він, не їхній шлюб, а вона сама. І та річниця, що мала бути святом, стала початком її нової історії. Історії, де вона більше не житиме заради чужих обіцянок.
