Її звали Олеся, вона була його колишньою колегою. За кілька годин до святкової вечері чоловік подзвонив і сказав: “Нам треба поговорити.”
Вона звалася Маряна, це була його колишня колега. За кілька годин перед урочистою вечерєю мій чоловік зателефонував мені: “Нам треба поговорити.”
Наталка стояла на кухні у своїй київській квартирі, акуратно розкладаючи серветки на столі, приготованому для свята. Це була їхня десята річниця весіл, і вона хотіла, щоб усе було ідеальним: свічки, його улюблене вино, аромат смаженої риби, що заповнював всю оселю. Але за кілька годин до приходу гостей задзвонив телефон. На екрані світився імя чоловіка. “Наталко, нам треба поговорити,” промовив він холодним, далеким голосом. У цю мить її серце стиснуло, ніби передчуття неминучого. Вона ще не знала, що цей дзвінок змінить її життя, але вже відчувала, як усе, що будувала роками, руйнується.
Олег був її опорою, великим коханням, людиною, з якою вона ділила мрії та випробування. Вони познайомилися у університеті, одружилися молодими, разом виховували доньку, Софійку. Наталка вірила йому сліпо, навіть коли він повертався пізно з роботи чи їхав у відрядження. Вона пишалася його успіхом Олег став керівником у великій компанії, його харизма відкривала всі двері. Але тепер, тримаючи телефон, вона згадала дрібниці, які ігнорувала: його відсутній погляд, короткі відповіді, дивні дзвінки, які він швидко переривав. Імя “Маряна” спливло в памяті, як тінь, яку вона не хотіла бачити.
Маряна працювала з ним два роки тому. Наталка бачила її на тренінгу високу, з впевненою посмішкою, поглядом, занадто довго затриманим на Олегу. Тоді вона відігнала це відчуття: “Просто колега, нічого серйозного.” Олег навіть казав, що Маряна звільнилася і переїхала до іншого міста. Але зараз, почувши його непевний голос у трубці, Наталка зрозуміла: Маряна нікуди не зникала. “Я не хотів, щоб так вийшло, Наталко” почав він, і кожне слово лунало, як удар. Він зізнався, що зустрічається з Маряною вже рік, що вона повернулася до Києва, що він “загубився”. Наталка мовчала, відчуваючи, як ґрунт тікає з-під ніг.
Вона не памятала, як поклала слухавку. Не памятала, як вимкнула духовку, прибрала свічки, які запалила зі стількою надії зранку. Думки кружляли: “Як він міг? Десять років, Софійка, наш дім і все заради неї?” Сидячи на дивані, з їхнім весільним фото в руках, вона намагалася зрозуміти, коли її життя стало брехнею. Згадала, як Олег обіймав її тиждень тому, обіцяв відвезти Софійку в Карпати. А в той час він був з іншою. Зрада пекла, але найгірше було усвідомлення: вона нічого не помітила, бо вірила йому. Так сильно любила, що осліпла.
Коли Олег повернувся, Наталка зустріла його важкою мовчанкою. Гості не прийшли вона скасувала вечерю, не в силах грати роль. Він виглядав винним, але не зламаним. “Я не хотів тобі робити боляче, Наталко. Але з Маряною це інше.” Ці слова добили її. Вона не кричала, не плакала просто дивилася на нього, як на незнайомця. “Йди.” Голос був міцнішим, ніж вона очікувала. Олег кивнув, узяв сумку й пішов, залишивши її саму у цій квартирі, де ще пахло святом, яке так і не відбулося.
Минув місяць. Наталка намагалася жити заради Софійки, яка ще не знала всієї правди. Вона посміхалася доньці, готувала їй сніданки, але ночами ридала, запитуючи себе: “Чому я була недостатньою?” Друзі підтримували, але їхні слова не лікували. Вона дізналася, що Олег і Маряна тепер живуть разом ще один біль. Але глибоко всередині щось народжувалося сила. Вона не розвалилася. Скасувала вечерю, але не своє життя.
Тепер Наталка дивиться у майбутнє з обережним сподіванням. Вона записалася на курси дизайну давню мрію, проводить більше часу з Софійкою, вчиться любити себе. Олег іноді дзвонить, просить пробачення, але вона не готова його чути. Маряна, чиє імя колись було лише тінню, більше не має над нею влади. Наталка тепер знає: її життя це не він і не їхній шлюб. Це вона. І ця річниця, що мала бути святом, стала першим розділом нової історії. Історії, де вона більше не житиме заради чужих обіцянок.
Я дізналася, що не варто гасити свій вогонь заради того, хто не вміє його бачити.
