Її звали Олена, вона була його колишньою колегою. За кілька годин до святкової вечері чоловік подзвонив і сказав: «Нам треба поговорити».
Вона звалась Дарина, це була його колишня колега. За кілька годин до урочистої вечері мій чоловік зателефонував і промовив: «Нам треба поговорити».
Марія стояла на кухні своєї квартири у Львові, акуратно розкладаючи серветки на столі, приготованому для свята. Це була їхня десята річниця весілля з Олегом, і вона хотіла, щоб усе було ідеальним: свічки, улюблене вино, аромат смаженої риби, що наповнював дім. Але за кілька годин до приходу гостей задзвонив телефон. На екрані зявилося імя чоловіка. «Маріє, нам треба поговорити», пролунав його холодний, відчужений голос. У ту мить їй здалося, що серце стискається, ніби передчуючи неминуче. Вона ще не знала, що цей дзвінок змінить її життя, але вже відчувала, як руйнується все, що будувала роками.
Олег був її опорою, великим коханням, людиною, з якою вона ділила мрії та випробування. Вони познайомились у університеті, одружились молодими, разом виховували доньку Софійку. Марія вірила йому сліпо, навіть коли він повертався пізно з роботи чи їхав у відрядження. Вона пишалася його успіхами Олег став начальником відділу у великій компанії, і його харизма відкривала будь-які двері. Та тримаючи телефон, вона згадала деталі, які ігнорувала: його відсутній погляд, короткі відповіді, дивні дзвінки, які він швидко переривав. Імя «Дарина» спалахнуло в памяті, як тінь, яку вона відмовлялась помічати.
Дарина працювала з ним два роки тому. Марія бачила її на семінарі високу, з упевненою усмішкою, поглядом, що занадто довго спинявся на Олезі. Тоді вона відігнала цей укол ревнощів: «Просто колега, нічого серйозного». Олег навіть казав, що Дарина звільнилась і переїхала в інше місто. Але зараз, чуючи його нерівне дихання у трубці, Марія зрозуміла: Дарина нікуди не зникала. «Я не хотів, щоб так вийшло, Маріє» почав він, і кожне слово лунало, як удар. Він зізнався, що зустрічається з Дариною вже рік, що вона повернулася до Львова, що він «загубився». Марія мовчала, відчуваючи, як ґрунт тікає з-під ніг.
Вона не памятала, як поклала трубку. Не памятала, як вимкнула пічку, прибрала свічки, які зранку запалила з такою надією. Думки кружляли: «Як він міг? Десять років, Софійка, наш дім і все це заради неї?» Сидячи на дивані, зі світлиною весілля в руках, вона намагалась зрозуміти, коли її життя стало брехнею. Згадала Олегові обійми минулого тижня, його обіцянку відвезти Софійку в гори. А в той час він був з іншою. Зрада пекла, але найгіршим було усвідомлення: вона нічого не помітила, бо вірила йому. Так сильно любила, що осліпла.
Коли Олег повернувся, Марія зустріла його важкою мовчанкою. Гості не прийшли вона скасувала вечерю, не зумівши грати роль. Він виглядав винним, але не розбитим. «Я не хотів тебе ображати, Маріє. Але з Дариною це інше». Ці слова добили її. Вона не кричала, не плакала просто дивилась на нього, як на незнайомця. «Іди». Голос звучав впевненіше, ніж вона очікувала. Олег кивнув, взяв рюкзак і пішов, залишивши її саму в квартирі, де ще стояв запах свята, яке так і не відбулось.
Минув місяць. Марія намагалась жити заради Софійки, яка ще не знала всієї правди. Вона посміхалась доньці, готувала їй сніданки, але ночами ридала, запитуючи себе: «Чому я була недостатньою?» Друзі підтримували, але їхні слова не лікували. Вона дізналась, що Олег і Дарина тепер живуть разом нова біль. Та глибоко всередині щось прокидалось сила. Вона не зламалась. Скасувала вечерю, але не своє життя.
Зараз Марія дивиться у майбутнє з обережною надією. Записалась на курси дизайну стару мрію молодості, проводить більше часу з Софійкою, вчиться любити себе. Олег іноді дзвонить, просить пробачення, але вона не готова його слухати. Дарина, чиє імя колись було лише тінню, більше не має над нею влади. Марія тепер знає: її життя це не він і не їхній шлюб. Це вона. І та річниця, що мала бути святком, стала першим розділом нової історії. Історії, де вона більше не житиме заради чужих обіцянок.
Я зрозумів одне: не варто гасити свій вогонь заради того, хто не вміє його бачити.
