**Міраж**
За вечерею батько раз-по-раз кидав на сина незадоволені погляди. Дмитро здогадався — мати розповіла йому, що після школи він мріє вступати до київського університету.
Батько різко відсунув порожню тарілку й пильно подивився на сина. «Зараз щось буде», — подумав Дмитро. Хотілося провалитися крізь підлогу, стати невидимим. Під сердитим поглядом макарони застрявали в горлі — ні ковтнути, ні виплюнути.
Виручила мати. Вона відвернула увагу батька, поставила перед ним глиняну кухоль з чаєм, підсунула вазочку із цукерками та печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Дмитро, підводячись із-за столу.
— Сиди! — прикрикнув батько.
Дмитро знав, що з батьком краще не сперечатися, тому сів назад.
— Мені уроки треба робити… — почав він.
— Встигнеш. Мати каже, ти до Київа збираєшся. Тобі що, тут погано? Ми тебе виростили, гадали, на старість підтримка буде, а ти втекти вирішив?
— Я не втікаю… — пробурмотів Дмитро.
— Що там, медом намазано, у твоєму Києві?
— Там більше можливостей. Я архітектором хочу бути, а тут нема факультету, — Дмитро теж підвищив голос.
— Сержу, пусть їде, учителі його хвалять, — заспокійливо сказала мати, поклавши руку на плече батькові.
— В нас нема грошей платити за твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Різницю відчуваєш? — гарячився батько.
— Я на бюджет поступлю, — уперто відповів Дмитро. — Я таки поїду.
— Сержу, він ще не завтра їде, попереду ж іспити. Іди, сину, уроки роби, — мама показала очима на двері. Дмитрові не треба було повторювати — він миттю вийшов із кухні.
— Годі йому потакати! Виростили на свою голову. На старість і склянку води подати буде нікому…
Дмитро завмер біля дверей своєї кімнати, слухаючи, стискуючи ручку.
— Заспокойся. Рано про старість говор— Заспокойся. Рано про старість говориш. Київ поруч, лише три години на електричці, навідуватиметься…
