Долі у людей різні. Комусь пощастить із самого дитинства знайти ту єдину любов на все життя. А хтось зустрічає її, пройшовши через зради, розлучення, вже втративши надію на щастя.
Ярослав був із тих останніх. З майбутньою дружиною він познайомився ще в університеті. Скромна й гарненька Оксана приїхала з маленького провінційного містечка. Вона з першого погляду сподобалася Ярику. Сам він був звичайним хлопцем, нічим не чимось особливим. Оксана довго не відповідала йому взаємністю.
Та на останньому курсі, коли багато студентів вже знайшли свої половинки, а деякі встигли обзавестися навіть дітьми, Оксана раптом звернула на нього увагу. Ярослав був у сьомому небі від щастя і, звичайно, одразу зробив їй пропозицію. На його радість вона погодилась.
Мати Ярика розуміла, що дівчина не хоче повертатися в глушину. Шлюб із сином давав їй прописку у великому обласному центрі, велику квартиру в самому серці міста та гарну роботу. Але, бачачи, як син щасливий, вирішила не руйнувати його ілюзій.
Весілля відгуляли одразу після дипломів. У заміському ресторані зібралася чимала компанія, переважно студентська братія. Лише батьки нареченої не приїхали.
Оксана пояснила, що батько хворий, прикутий до ліжка, а мати не може залишити його самого. На подальші розпити вона відповідала стисло. Обличчя її ставало сумним, на віях тремтіли сльози. Батьки Ярослава вирішили не турбувати її зайвими розпитуваннями. Дівчина й так страждає, від допомоги вона теж відмовлялася.
— Куди тільки мама батька не возила. Ніхто не зміг йому допомогти, — при цих словах очі Оксани похмуріли.
Родичі Ярослава всяк намагалися замінити їй рідних. Взагалі жили всі разом дружно. Оксана майже одразу завагітніла. На роботу влаштовуватися не стала. Грошей вистачало, все одно скоро у декрет. А там, може, і другий підійде. Через дев’ять місяців вона народила хлопчика. Батьки наполягли, щоб назвали на честь її батька – Богданом.
Друга дитина з’явилася лише через вісім років. Пологи були важкими, передчасними. Народилась крихітна дівчинка. Назвали Софійкою – на честь матері Ярослава.
Ні батько, ні мати Оксани так і не побачили онуків. Через рік після народження Богдана помер батько. Мати пережила його всього на півроку.
Коли Софійка пішла до школи, Оксана захотіла працювати. Набридло сидіти вдома. Звичайно, за фахом вже не могла влаштуватися – все забула, досвіду не було жодного.
Родичі Ярослава знайшли їй місце у великій компанії – помічницею директора, а простіше кажучи, секретаркою.
Тепер вона багато часу проводила у спортзалі. Почала стильно одягатися, фарбуватися. Виглядала бізнес-леді, а не домашньою куховаркою. Друзі та колеги докоряли Ярику, чому він так довго ховав таку красуню від світу.
Оксана запустила дітей. Богдан закінчував школу, збирався до інституту – скоро житиме самостійно. А Софійка майже весь час проводила у бабусі з дідусем. Ті нещадно її баловали, компенсуючи відсутність матері.
Все частіше Ярослав чув від дружини докори: мовляв, запустив себе, живіт виріс, треба записатися у зал, підтягнутися. І все частіше вона ставила йому за приклад свого керівника, який старший за Ярослава, а виглядає на тридцять.
Ярик одразу зрозумів, що це означає. Одного разу він вирішив заїхати до дружини на роботу. Привід знайшовся – у батька скоро ювілей, треба щось особливе подарувати, треба порадитися.
Заходить у приймальню – а там нікого. Стукає у кабінет. Не дочекавшись відповіді, заходить. Кабінет порожній, але збоку – ще одні двері. Підійшовши, почув характерні зітхання, що не залишали сумнівів.
Не думаючи, Ярослав розчинив двері. Його скромниця Оксана з закатаною юбкою сиділа верхи на розвалившомуся на дивані керівнику зі спущеними штанами. Він упізнав її навіть по спині – адже вони прожили разом сімнадцять років.
Ярослав стояв, наче вкопаний, потім закрив двері й пішов. Занадто це було несподівано. Він і сам не розумів, чому не вчепився, не стащив керівника з дружини, не вдарив його по пихатому обличчю.
Оксана повернулася додому, наче нічого й не сталося, посміхаючись, як сита кішка. Тепер усе зрозуміло. Ось чому вони останнім часом не спали разом. Вона посилалася на стомленість, головний біль – завжди знаходила причину відмовити. А справа виявилася в тому, що вона втомлювалася, задовольняючи керівника.
Ярослав сказав дружині, що бачив все на власні очі і брехати безглуздо. Оксана швидко подолала переляк.
— Що ж, якщо ти вже знаєш… То навіть краще, — легко сказала вона. — Я йду від тебе.
— А діти?
— Богдан дорослий, незабаром і сам одружується. А Софійка хай сама вирішує.
І Софійка, недовго думаючи, вирішила, що з новим чоловіком матері жити не хоче. З батьком теж не залишиться – раптом знайдеться мачуха… А от у бабусіАле з часом, коли хвилювання вщухло, він зрозумів, що саме ця зрада дала йому шанс знайти справжнє щастя поруч із Людмилою.
