— Дитинко моя, бідолашна дівчинко… — шепотіла крізь сльози Оксана, пригортаючи до серця новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку жіночу долю підготувало тобі життя…
Дівчинка жадібно тягнулася до материних грудей, інколи кривлячись — сльози падали їй на щічки, але голод був сильнішим. Оксана навіть не помічала цього — її серце роздирали спогади, тривога та проклятий родинний знак самотності.
У палату увійшла медсестра у білому халаті і строго глянула на молоду матір.
— Знову сльозами заливаєшся? Ще й дитину вмокриш. Що сталося? Дівчинка здорова, молока в тебе повно, а ти сидиш, ніби на поминках. Годі плакати — радій.
Оксана здригнулася, ніби тільки прокинулася. Посміхнулася невиразно — чи дитині, чи медсестрі — і ледве чутно промовила:
— Я рада, чесно… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашій родині. Всі ми народжували без чоловіків, усі — самі. Я сподівалася, що якщо буде хлопчик, то може коло перерветься… Але знову дівчинка…
— Сама бачиш, гарна ти мати, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не навішуй своїй крихітці родинне прокляття. Як дитину назвеш — так і житиме. Ти вже придумала їй ім’я?
Оксана опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Мар’яна. У нас усі — Марійки, Мар’янки, Марусі… А я недавно прочитала, що це ім’я може означати ще й «самотня». Не хочу. Назву її Соломією. Нехай буде Соломійка. Нехай хоча б у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Любов — вона й в імені, і в серці.
Соломійка росла справжньою козачкою. Так, як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — найкраща, у класі — ватажок. Тільки зовнішність її далеко відповідала бабусиним уявленням про «дівчину на виданні» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й повади хлопця. Дружила переважно з хлопцями, носила джинси й кеди.
— Соломіє, ну ж ти не хлопець! — нарікала бабуся Параска. — Он у шафі сукні — цілий магазин. А ти все футболки й штани. Де жіночність? Де коса до пояса?
— Та годі вам! — відмахувалася Соломія. — Головне, кого я виберу, а не хто вибере мене.
— Лиш не спались, доню, від своєї впевненості, — шепотіла Оксана. — Життя ж не завжди слухається наших бажань.
І ось у випускному класі Соломія закохалася. В кого б ви подумали? В тихого, сором’язливого очкарика Дмитра із паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом казав: «Я тут випадково». Соломія підійшла, взяла його за руку і запросила на танець. Йому нічого не залишалося, як погодитися. Відтоді вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом у університет, а на третьому курсі Соломія, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Дмитру. — Годі — час одружуватися.
Дмитро був щасливий. Він звик, що Соломія вирішує, а він лише погоджується. Його батьки були в захваті, як і родина Оксани — якщо хто і міг розірвати родинну самотність, то це Соломійка.
На п’ятому курсі народився син. Соломія пішла у декрет, а Дмитра запросили залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… поки Соломія не відчула зміни.
Чоловік став затримуватися, похмурнішав, віддалився. А одного разу взагалі перестав розповідати — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Соломія все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Дмитрика роман із Яриною Палій, блідою студенткою, яку в університеті кликали «недотепою в окулярах». Соломія не роздумувала. Зустріла Ярину біля гуртожитку, дала пару ляпасів на очах у всіх — і та, з вирваною зачіскою, зникла з поля зору.
З Дмитром розмова була короткою — один синяк, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як ти мені колись, — лепетав він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь захочеш допомогти, — проказала Соломія, — я тобі щось відріжу. І не пожалію.
Відтоді Дмитро ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: із Соломійкою жартувати не варто. Її бідолашна донечка, якій у пологовому пророкували повторення сумної жіночої долі, змогла не лише розірвати ланцюг самотності, а й створити сім’ю, де сама стала центром — опорою, захистом і… Любов’ю.
