— Рідна моя, бідна дитино… — шепотіла крізь сльози Ганна, пригортаючи до грудей новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку жіночу долю тобі приготувало життя…
Малпа з задоволенням тяглася до материного молока, час від часу кривлячись — сльози капали їй на щічки, але голод був сильніший. Ганна навіть не помічала цього — її душу роздирали спогади, тривоги та проклята родинна печать самотності.
До палати зайшла медсестра у білому халаті й суворо глянула на свіжо спековану маму.
— Знову соплі розводите? Ще й дитину в сльозах втопите. Що трапилося? Дівчинка здорова, у тебе молока — море, а сама сидиш, ніби на поминках. Годі сльози лити — радій.
Ганна здивовано здригнулась, ніби тільки зараз прокинулася. Посміхнулася невиразно — чи дитині, чи медсестрі — і ледве чутно промовила:
— Я рада, справді… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашому роду. Всі ми народжували без чоловіків, усі — самі. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний коло перерветься… А знову дівчинка…
— Сама бачиш, гарна ти мама, — трохи м’якше сказала медсестра. — Тільки не вішай на свою крихітку родове прокляття. Як назвеш човен — так він і попливе. Ти вже придумала їй ім’я?
Ганна опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Марічка. Усі ми — Марійки, Марічки, Марусі… А я недавно прочитала, що це ім’я ще може означати «відкинута». Не хочу. Назву її Соломирою. Нехай буде Соломійка. Нехай хоча б у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Солома — вона і в імені, і в серці.
Соломійка росла справжньою козачкою. Як і казала та медсестра — сильна, наполеглива, впевнена. У школі — перша, у класі — ватажок. Щоправда, її зовнішність була далекою від бабусиних уявлень про «дівчину на заміжжі» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й повади хлопця. Дружбувала переважно з хлопчаками, носила штани та кеди.
— Соломійко, ну ж ти не парубок! — зітхала бабуся Параска. — Он у шафі сукні — цілий крам. А ти все — майки та джинси. Де жіночність, де коса до пояса?
— Та годі мені докучати! — відмахувалася Соломійка. — Головне, кого я виберу, а не хто вибере мене.
— Ой, не згорінь, внучко, від своєї впевненості, — шепотіла Ганна, — адже життя не завжди підкоряється нашим бажанням.
Ось і в випускному класі Соломійка закохалася. У кого б ви думали? У тихого, сором’язливого очкарика Ондика з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом казав: «я тут випадково». Соломійка підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не залишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Соломійка, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Ондику. — Час уже й честь знати — треба одружуватися.
Ондик був щасливий. Він звик, що Соломійка вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і родина Ганни — якщо хто й міг розірвати родинну самотність, так це Соломійка.
На п’ятому курсі народився син. Соломійка пішла у декрет, а Ондику запропонували залишитися в університеті викладачем. Все ідеально йшло… поки Соломійка не відчула зміни.
Чоловік почав запізнюватися, похмурішати, віддалятися. А одного разу взагалі перестав говорити — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Соломійка все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Ондичка роман із Зіною Прокопенко, блідою студенткою, яку в універі кликали «планктоном у окулярах». Соломійка не роздумувала. Зустріла Зіну біля гуртожитку, влупила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваною зачіскою, надовго зникла з обрію.
Розмова з Ондиком була короткою — один синяк, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як ти мені колись, — лепетів він, сидячи на підлозі.
— Буд— Будеш ще комусь «допомагати», — через зуби прокинула Соломійка, — я тобі дещо відріжу, і жаліти не буду.
