**Ім’я, що змінило все**
— Рідненька моя, бідолашна дівчинка… — шепотіла крізь сльози Ганна, притискаючи до грудей свою новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку жіночу долю приготувало тобі життя…
Дівчинка жадібно тягнулася до маминої груди, інколи морщачись — сльози падали їй на щічки, але голод був сильніший. Ганна навіть не помічала цього — її душу розривали спогади, тривоги та прокляте родинне клеймо самотності.
У палату увійшла медсестра в білому халаті й суворо глянула на молоду матір.
— Знову сльозами заливаєтесь? Ще й дитину ними втопите. Що трапилося? Дівчинка здорова, молока в тебе повно, а сама сидиш, ніби на поминках. Годі ридати — радій.
Ганна здригнулася, наче тільки зараз прокинулася. Посміхнулася невиразно — чи то дитині, чи то медсестрі — і тихо промовила:
— Я радію, справді… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашій родині. Усі ми народжували без чоловіків, усі — самотні. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний колір перерветься… А знову дівчинка…
— Сама бачиш, яка ти добра мама, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не навішуй своїй крихітці родинне прокляття. Як назвеш корабель — так він і попливе. Вже вирішила, як її звуть?
Ганна опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Оксана. У нас усі — Оксанки, Марусі, Мар’яночки… А я нещодавно прочитала, що це ім’я може означати й «чужа». Не хочу. Назову її Соломією. Нехай буде Соломійка. Нехай хоча у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Соломія — і в імені, і в серці тепло.
Соломійка росла справжньою богатиркою. Як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — перша, у класі — лідер. Тільки зовнішність її була далекою від бабусиних уявлень про «дівчину на видані» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й манери хлопця. Дружила переважно з хлопцями, носила джинси та кеди.
— Соломіє, ну ж не хлопець же ти! — нарікала бабуся Параска. — Ось у шафі в тебе суконь — цілий магазин. А ти все — футболки та штани. Де жіночність, де коса до пояса?
— Та годі мені докучати! — відмахувалася Соломія. — Головне, кого я виберу, а не хто вибере мене.
— Та не спалися, внученько, від своєї впевненості, — шепотіла Ганна, — життя ж не завжди підпорядковується нашим бажанням.
І ось, у випускному класі, Соломія закохалася. У кого б ви думали? У тихого, сором’язливого ботаніка Вітка з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом казав: «я тут випадково». Соломія підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Соломія, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Вітькові. — Час уже й честь знати — одружуватися треба.
Вітько був щасливий. Він звик, що Соломія вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і родина Ганни — якщо хто і міг розірвати родинну самотність, то це ж Соломійка.
На п’ятому курсі народився син. Соломія пішла у декрет, а Вітькові запропонували залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… поки Соломія не відчула зміни.
Чоловік став затримуватися, похмурнішав, віддалився. А одного разу взагалі перестав розповідати — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Соломія все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Вітька роман із Юлею Поляковою, блідою студенткою, яку в університеті кликали «амебою в окулярах». Соломія не вагалася. Зустріла Юлю біля гуртожитку, дала пару ляпасів на очах у всіх — і та, з вирваним волоссям, надовго зникла з горизонту.
З Вітьком розмова була короткою — спочатку фінгал, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як ти тоді мені, — лепотів він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь «допомагатимеш», — процідила Соломія, — я тобі дещо відріжу. І не пожалію.
З того дня Вітько ходив по ниточці. Більше він не ризикував — знав: із Соломійкою жартувати не варто. Її бідна донечка, якій у пологовому пророкували сумну жіночу долю, зуміла не лише розірвати ланцюг самотності, а й побудувати родину, де сама стала центром — опорою, захистом і… Соломією.
…Буває, ім’я — це не просто слово. Це приречення, яке ми самі обираємо.
