У маленькому містечку під Тернополем, де старі тини ховають таємниці сусідських пліток, моє життя в 33 роки перетворилося на нескінченну виставу для свахів. Мене звуть Софія, і я одружена з Олегом, чиї батьки, Ганна Михайлівна та Василь Петрович, зробили мій дім своїм їдальним кутом. Їхні щотижневі візити, їхня нахабність та байдужість доводять мене до розпачу, і я не знаю, як зупинити це, не зруйнувавши сім’ю.
Сім’я, якій я хотіла догодити
Коли я виходила заміж за Олега, я мріяла про теплі сімейні вечори, про дітей, про гармонію. Олег — добрий, працьовитий, і я любила його всією душею. Його батьки спершу здавалися звичайними людьми: прості, сільські, з голосним сміхом і звичкою говорити все прямо. Я думала, що знайду з ними спільну мову. Але після весілля їхня «прямота» перетворилася на нахабність, а їхні візити — на справжнє випробування.
Ми живемо у невеликій квартирі, яку купили в іпотеку. Наш син, Євгенчик, якому три роки — центр нашого світу. Я працюю менеджером у місцевій фірмі, Олег — автослюсар. Життя непросте, але ми справляємось. Проте кожну неділю, ніби за розкладом, свати приходять до нас, і мій дім стає їхньою територією. Вони не дзвонять, не попереджають — просто з’являються, а я, як дурна, метушиться, щоб їх нагодувати.
Нахабність без меж
Вони приходять з порожніми руками, а йдуть наївшись досита. Ганна Михайлівна сідає за стіл і командує: «Софійко, борщу налий, та хай буде наваристий!» Василь Петрович вимагає м’яса і пива, а я, немов офіціантка, бігаю по кухні. Після їхнього відходу залишаються купи посуду, крихти на підлозі й порожня холодильна шафа. Одного разу я порахувала: за один їхній візит пішло півкіло м’яса, десяток яєць, три літри узвару. А вони навіть не скажуть «дякую» — для них це як щось зрозуміле.
Але найгірше — їхнє ставлення. Ганна Михайлівна критикує все: як я готую, як виховую Євгенчика, як прибираю. «Софійко, ти борщ пересолила, а дитина в тебе якась бліда, погано годуєш», — каже вона, уплітаючи мою їжу. Василь Петрович піддакує, а Олег мовчить, ніби це нормально. Я пробувала натякати, що мені важко, але свекруха лише махає рукою: «Ти ще молода, мусиш вертітися». Їхня нахабність — немов отрута, що повільно живе моє життя.
Мовчання чоловіка
Я пробувала говорити з Олегом. Після чергового візиту сватів, коли я мила посуд до півночі, я сказала: «Олеженьку, вони приходять, немов до ресторану, а я не встигаю». Він лише знизав плечима: «Мама — це ж мої батьки, вони так звикли. Не ускладнюй». Його слова — як удар. Невже він не бачить, що я на межі? Я люблю його, але його мовчання робить мене самотньою у власній родині. Я відчуваю, що борюся не лише зі сватьми, а й із ним.
Євгенчик, моя дитина, вже помічає мою напругу. Він питає: «Мамо, чому ти сумна?» Я посміхаюсь, але всередині усе кричить. Я хочу, щоб мій син ріс у домі, де панують любов і гармонія, а не дратівливість. Та кожен візит сватів — це стрес, який я не можу приховати. Іноді я мрію захлопнути двері перед їхнім носом, але боюсь: що скаже Олег? Що подумають сусіди? Як я житиму з цим почуттям провини?
Остання крапля
Учора свати знову прийшли. Я готувала три години: борщ, котлети, салат, пиріг. Вони їли, хвалили, але жодного «дякую». Коли я попросила Ганну Михайлівну допомогти з посудом, вона відповіла: «Я що, тобі прислуга? Ти господиня, отже й працюй». Олег промовчав, а я відчула, як у мені щось зламалося. Я більше не хочу бути їхньою кухарем, їхньою прибиральницею, їхньою тінню. Мій дім — не їхня їдальня, а я — не їхня служниця.
Я вирішила поставити ультиматум. Я скажу Олегу: або він поговорить із батьками, або я більше не буду їх приймати. Нехай приходять з їжею, нехай допомагають, або нехай не приходять взагалі. Я знаю, це викличе скандал. Ганна Михайлівна назве мене невдячною, Василь Петрович буде бурчати, а Олег, можливо, образиться. Але я не можу більше жити в цій неволі.
Мій крик про свободу
Ця історія — мій крик про право бути господинею свого життя. Свати, можливо, не розуміють, як їхня нахабність руйнує мене. Олег, можливо, любить мене, але його мовчання робить мене самотньою. Я хочу, щоб мій дім був моїм, щоб Євгенчик бачив щасливу маму, щоб я могла вільно дихати. У 33 роки я заслуговую на повагу, навіть якщо для цього доведеться захлопнути двері перед обличчям сватів.
Я не знаю, чим закінчиться наша розмова з Олегом, але знаю, що не відступлю. Нехай це буде бій, але я готова. Моя родина — це я, Олег і Євгенчик, і я не дозволю нікому перетворити наш дім на їхЯ більше не хочу боятися бути щасливою, тому сьогодні я скажу Олегу: “Або межа, або я”.
