У маленькому містечку під Львовом, де старі хати шепочуть таємниці сусідських пліток, моє життя в 33 роки перетворилося на нескінченну виставу для світів. Мене звуть Оксана, і я одружена з Тарасом, чиї батьки, Марія Іванівна й Василь Петрович, зробили мій дім своєю їдальнею. Їхні щонедільні візити, їхня зухлість і байдужість доводять мене до розпачу, й я не знаю, як зупинити це, не зруйнувавши сім’ю.
### Сім’я, якій я хотіла догодити
Коли я виходила заміж за Тараса, я мріяла про теплі сімейні вечори, про дітей, про гармонію. Тарас — добрий, працьовитий, і я любила його всією душею. Його батьки спочатку здавалися звичайними людьми: прості, сільські, з гучним сміхом і звичкою говорити все прямо. Я думала, що знайду з ними спільну мову. Та після весілля їхня «прямота» перетворилася на нахабство, а візити — на справжнє випробування.
Ми живемо у невеликій квартирі, купленій в іпотеку. Наш син, Ярослав, якому три роки, — наша всесвітня зірка. Я працюю менеджером у місцевій фірмі, Тарас — автослюсар. Життя нелегке, але ми справляємося. Однак кожну неділю, за розкладом, світи їдуть до нас, і мій дім стає їхньою територією. Вони не дзвонять, не попереджають — просто з’являються, а я, як дурна, метушися, щоб їх нагодувати.
### Нахабство без меж
Вони приходять з порожніми руками, а йдуть ситі по горло. Марія Іванівна сідає за стіл і командує: «Оксанко, борщу налий, та пожирнішого!» Василь Петрович вимагає м’яса й пива, а я, як офіціантка, бігаю по кухні. Після їхнього відходу лишаються гори посуду, крихти на підлозі й порожня холодильна шафа. Одного разу я порахувала: за одну їхню гостину пішло півкілограма м’яса, десяток яєць, три літри узвару. А вони навіть «дякую» не скажуть — для них це природньо.
Та найгірше — їхнє ставлення. Марія Іванівна критикує все: як я готую, як виховую Ярика, як прибираю. «Оксанко, ти суп пересолила, а дитина в тебе якась бліда — годуєш погано», — каже вона, уплітаючи мою їжу. Василь Петрович підтакує, а Тарас мовчить, наче це норма. Я намагалася натякати, що мені важко, але свекруха відмахуюється: «Ти молода, мусиш вертітися». Їхня зухлість — отрута, що повільно вбиває моє життя.
### Мовчання чоловіка
Я пробувала говорити з Тарасом. Після чергового візиту світів, коли я мила посуд до півночі, я сказала: «Тарасе, вони приходять, як у ресторан, а я не вправляюся». Він знизав плечима: «Тато й мама ж уже так звикли. Не ускладнюй». Його слова — як ніж у спину. Невже він не бачить, що я на межі? Я люблю його, але його мовчання робить мене самотньою у власній родині. Я відчуваю, що воюю не лише зі світами, а й з ним.
Ярик, моя дитина, вже помічає мою напругу. Він питає: «Мамо, чому ти сумна?» Я посміхаюся, але всередині в мене крик. Я хочу, щоб мій син ріс у домі, де панує любов, а не дратівливість. Та кожен візит світів — це стрес, який я не можу приховати. Іноді я мрію захлопнути двері прямо перед їхнім носом, але боюся: що скаже Тарас? Що подумають сусіди? І як я житиму з почуттям провини?
### Остання крапля
Учора світи знову приїхали. Я готувала три години: борщ, котлети, салат, пиріг. Вони їли, хвалили, але жодного «дякую». Коли я попросила Марію Іванівну допомогти з посудом, вона хмикнула: «Я тобі, що, служниця? Ти господиня, от і працюй». Тарас промовчав, а я відчула, як щось усередині мене ламається. Я більше не хочу бути їхньою кухарою, їхньою прибиральницею, їхньою тінню. Мій дім — не їхня їдальня, а я — не їхня служниця.
Я вирішила поставити ультиматум. Я скажу Тарасові: або він поговорить із батьками, або я більше не прийматиму їх. Нехай привозять із собою їжу, нехай допомагають, або нехай взагалі не їздять. Я знаю, це викличе скандал. Марія Іванівна назве мене невдячною, Василь Петрович буде бурчати, а Тарас, можливо, образиться. Але я не можу більше жити в цій кабалі.
### Мій крик про свободу
Ця історія — мій біль за право бути господинею свого життя. Світи, можливо, не розуміють, як їхня зухлість руйнує мене. Тарас, можливо, любить мене, але його мовчання робить мене самотньою. Я хочу, щоб мій дім був моїм, щоб Ярик бачив щасливу маму, щоб я могла дихати вільно. У 33 роки я заслуговую на повагу, навіть якщо для цього доведеться захлопнути двері перед світами.
Я не знаю, як складеться наша розмова з Тарасом, але знаю, що не відступлю. Нехай це буде бій — я готова. Моя родина — це я, Тарас і Ярик, і я не дозволю нікому перетворити наш дім на їхню їдальню. Хай їхні порожні руки залишаться при них, а я поверну собі свою гідЯ зробила глибокий вдих і сказала: “Тарасе, або вони змінюються, або ці двері більше не відчиняться для них”.
