Батько Оксани був старшим за матір на п’ятнадцять років. Він завжди одягався строго, навіть старомодно — штани, сорочка, піджак або джемпер. Жодних кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на батьків її подруг. Оксана його обожнювала. Коли він повертався з роботи, вона бігла до нього, а батько підхоплював її на руки й, дивлячись у вічі, питав:
— Як пройшов день у моєї принцеси?
Їй дуже подобалось, коли він так її називав. Вона пригорталася до нього й удихала найкращий запах у світі — аромат щастя, суміш одеколону, тютюну й чогось ще, чого вона не знала як назвати.
— А я хіба не принцеса? — жартівливо питала мама, надуваючи губи й чекаючи компліментів. Батько однією рукою тримав Оксану, а іншою обіймав маму, цілував у щоку й говорив:
— Ви дві — мої найулюбленіші принцеси.
Так вони гралися щодня, але згодом гра сама собою зникла. Оксана все ще виходила зустрічати батька, але вже не кидалася з галасом, а просто казала:
— Привіт, тату.
— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто, і чомусь не дивився на неї.
Вона вже не хотіла, щоб він підкидав її, як маленьку, але чому він не називає її принцесою? Чому не дивиться, як колись?
— Знову на роботі затримався? — спитала вона.
— Так. Робота така.
— Яка саме?
— Я ж начальник, хоч і невеликий. — Він провів рукою по волоссю й пішов у кімнату.
Оксана відчувала брехню. Хіба начальник майстерні з ремонту побутової техніки не знайде часу повернутися вчасно? Бувало, клієнти платили більше за швидкість, але рідко. А останнім часом батько затримувався частіше, а додому приходив без квітів. У вихідні теж пропадав на години, а повертався задумливий. Щось було не так.
Сьогодні він знову запізнився.
— Привіт. Як справи в школі? Мама вдома?
Він дивився крізь неї. Вона знала — це лише формальність, він не чекав відповіді. І вона мовчала. Але відчувала: щось змінилось. У мами останнім часом червоніли очі, вони перестали жартувати, говорили через силу.
І запах… Він був інший у ті дні, коли батько «затримувався». Він виглядав винним. Атмосфера вдома натягнута. Одного разу Оксана спитала в мами:
— Між людьми бувають складні періоди. Але якщо люблять, то все минуться, — відповіла мама неохоче.
— А якщо ні?
— Тоді розходяться. І намагаються бути щасливими з іншими. Та не завжди виходить.
— А ви з татом ще любите одне одного?
— Ти задаєш занадто складні питання, — мама роздратувалась.
Тож вони втомилися одне від одного? А вона тут до чого? Вони її більше не люблять? І що тепер — розлучення?
Того літа вони не поїхали на море. Батько працював, а Оксана з мамою жили на дачі у бабусі. Він так і не приїхав. Одного разу Оксана почула, як бабуся лаяла маму:
— Ти дала йому повну свободу! Тепер дивись — він накоїв!
— Мамо, не підливай оливи. Я не буду його тримати силою.
— Дурна! Такими чоловіками не розкидаються. Хоч би заради Оксани потерпіла! Чому просто віддаєш його тій…?
— Ба, про що ви? Тато нас покидає?! — Оксана увірвалась на кухню.
— Не втручайся у дорослі справи! — відмахнулась бабуся.
— Я все розумію!
— То йди геть, якщо розумієш.
Через два тижні батько приїхав забрати їх. Оксана раділа, мама принадилася. Але між ними іскрило. Вони говорили односкладово. З кожним днем у хаті ставало напруженіше.
Оксана обожнювала грудень — свій день народження та Новий рік. Після школи вона з подругами пішла у кіно. Вийшли, сміялись. На вулиці сніжило, місто прикрашене.
— Купимо морозива? — запропонувала Тетяна.
— Захворієш, а Макс на вечорі танцюватиме з іншою! — знову зареготали.
Тут Оксана побачила батька. А поруч — дівчинку, років так із нею. Вона сховалася за подругою.
— Це ж твій тато! — прошепотіла Іра. — А хто з ним?
Оксана мовчки дивилась, як вони сіли в трамвай. Вона пішла додому, думки розривали її.
Але запитати вона не встигла — захворіла. А коли одужала, батько вже жив окремо. Мама мовчала. Тоді Оксана пішла до нього на роботу.
— Привіт, тату.
— Оксано? Що трапилось?
— Нічого. Я прийшла до тебе.
Вони сіли в кав’ярні. Батько замовив їй улюблений торт.
— Ти виросла… — почав він.
— Якщо доросла — скажи, чому пішов від нас? У тебе інша жінка?
Він зітхнув.
— Мама попросила мене піти. Знаєш, у мене була жінка до неї. А потім вона з’явилась… сказала, що в неї моя донька. Що вона вмирає й просить дбати про дитину. Я розповів мамі. Але вона не захотіла прийняти Наталку…
— То це твоя донька? Я бачила вас удвох перед Новим роком.
— Так… Я хотів підтримати її. Її мати померла.
— Чому ти не сказав меніДві сестри, як і їхній батько, змогли знайти в собі силу пробачити, щоб не втрачати одна одну в цьому житті.
