Батько Іванни був на п’ятнадцять років старший за маму. Одягався він суворо, навіть старомодно: завжди носив штани, сорочку, піджак або светр. Ніяких кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на батьків її подруг. Іванна його обожнювала. Коли він повертався з роботи, вона бігла йому назустріч, а він підхоплював її на руки й питав, заглядаючи у вічі:
— Як минув день моєї принцеси?
Іванні дуже подобалось, коли батько так її називав. Вона обіймала його й вдихала неповторний запах — найкращий у світі, запах щастя: суміш одеколону, цигарок і чогось ще, що вона не вміла назвати.
— А я хіба не принцеса? — дражнилась мама, надуваючи губи й чекаючи компліментів. Батько однією рукою тримав Іванну, а іншою обіймав маму, цілував у щоку й говорив:
— Ви дві — мої найулюбленіші принцеси.
Іванна з радістю грала в цю гру, яка повторювалась щодня.
Згодом гра сама собою зникла. Іванна й надалеки виходила зустрічати батька, але вже не кидалась до нього з галасом, а спокійно говорила:
— Привіт, тату.
— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто на вішалку і чомусь не дивлячись на неї.
Іванна вже не хотіла, щоб він підкидав її, як маленьку, але чому він не дивиться їй у вічі, як колись? Чому не називає принцесою?
— Ти знову затримався на роботі? — запитала вона.
— Так. Що вдієш? Робота така.
— Яка саме?
— Я ж начальник, хоч і невеликий. — Він проводив рукою по волоссю й проходив повз неї у кімнату. Вона відчувала брехню. Який з нього начальник? Майстерня з ремонту побутової техніки. Бувало, клієнт просив терміново полагодити холодильник, але такі, хто готовий переплачувати за швидкість, траплялись рідко. Останнім часом батько все частіше затримувався, а додому приходив без квітів. У вихідні теж на пару годин ішов «на роботу». Повертався задумливий і мовчазний. У всьому цьому Іванна відчувала таємницю й неправду.
Сьогодні він знову затримався.
— Привіт. Як у школі? Мама вдома?
Батько запитав, але дивився крізь неї. Він ставив звичні питання, не чекаючи відповіді. Вона й не відповідала. Кажуть, жіноча інтуїція є навіть у дітей. І цією дитячою інтуїцією Іванна розуміла: щось змінилось. Не просто так у мами в останній час червоніли очі. При доньці вони не сварились, але й не жартували, як колись. Розмови йшли насилу.
І запах від батька був не той самий, особливо у дні, коли він «затримувався на роботі». Він виглядав винним і розгубленим. У квартирі стояла напружена тиша. Іванна якось поділилась із мамою:
— Між людьми бувають періоди втоми. Але вони минають, якщо кохають, — неохоче відповіла мати.
— А якщо не кохають?
— Тоді розходяться. І намагаються бути щасливими з іншими. Хоча не завжди виходить.
— А ви з татом ще любите одне одного?
— Ти задаєш надто складні питання. Не на все є відповіді.
Того літа вони так і не поїхали в Карпати, як обіцяли. Батько працював, а мати з Іванною поїхали до бабусі на село. Батько навіть у вихідні не приїхав. Іванна підслухала, як бабуся лаяла матір:
— Сім’я тримається на волосині, а ти дала йому повну волю. Якщо він накоїв, то й ти не без гріха!
— Мамо, не вбивай мене. Не можна ж тримати силою. Що буде, те й буде.
— Дурна! Такими чоловіками не розкидаються. Хоч би заради Іванни потерпіла.
— Ба, ви про що? Тато йде від нас?! — Іванна ввірвалась на кухню.
— Підслуховуєш? Не лізь у дорослі розмови. Ніхто нікуди не йде.
— Я не маленька!
— То й не втручайся.
Батько все ж таки приїхав за двома тижнями. Мама прибралася, змінила зачіску, але між ними все іскрило. Вони розмовляли через силу.
Іванна любила грудень. День народження, а потім Новий рік.
Після школи вона з подругами пішла в кіно. Вийшли, сміялись. На вулиці сніжило, у центрі вже поставили ялинку.
— Та не хочеться додому! Може, морозива? — запропонувала Оля.
— Тобі застудитися? А Максим на святковому вечорі буде танцювати з іншою! — всі знову зареготали.
Раптом Іванна побачила батька. Вона сховалась за спиною Олі.
— Це ж твій тато! — прошепотіла Настя. — А хто з ним?
Він пройшов повз, не помітивши її. Вони сіли у трамвай. Іванна пішла додому в розпачі.
Вдома вона розібралася: у батька була інша донька. Вона не пробачила йому, що він утаїв правду.
Але після його смерті сестри зблизились. Наталка вийшла заміж, у неї народився син.
— Я назвала його Віктором, як батька. Ти не проти?
— Ні, звісно.
Спочатку Іванна образилась — вона теж хотіла так назвати сина. Але потім усміхнулась: хто їй завадить?
Життя коротке, не можна витрачати його на образу. Головне — родина. І щоб вона була щаслива. Навіть якщА через рік у Іванни теж народився син, і вона без вагань назвала його Віктором.
