Батько Іринки був старший за матір на п’ятнадцять років. Одягався він суворо, навіть старомодно. Завжди носив штани, сорочку, піджак або светр. Ніяких кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на тат її подружок. Іра його просто обожнювала. Коли він приходив з роботи, вона бігла йому назустріч, тато підхоплював її на руки й питав, зазираючи у вічі:
— Як минув день у моєї принцеси?
Ірі дуже подобалося, коли тато так її називав. Вона обіймала його й удихала неповторний запах — найкращий запах у світі, запах щастя: суміш одеколону, цигарок і чогось ще, чого вона не знала як назвати.
— А я хіба не принцеса? — питала мама, надутую губу виставляючи, щоб отримати свою порцію компліментів. Тато одною рукою тримав Іру, а іншою обіймав маму, цілував у щоку й казав:
— Ви дві — мої найулюбленіші принцеси.
Іра із задоволенням грала в цю гру, яка повторювалася щодня.
Коли Іра підросла, гра сама собою припинилася. Дівчина досі виходила зустрічати батька, але вже не кидалася до нього з гавкотом і щенячою радістю, а стримано говорила:
— Привіт, тату.
— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто на вішалку і чомусь не дивлячись на неї.
Ірі теж не хотілося, щоб він підкидав її, як маленьку. Але чому він не дивиться їй у вічі, як раніше? Чому не називає принцесою?
— Ти знову на роботі затримався? — питала вона.
— Так. Що робити? Робота в мене така.
— Яка саме?
— Ну, я ж начальник, хоч і невеликий, — він приглажував рукою волосся й проходив повз неї у кімнату. Іра відчувала, що він бреше. Такий собі начальник майстерні з ремонту побутової техніки. Бувало, клієнт просив терміново полагодити холодильник, але хто ж додатково платить за швидкість? Люди краще зачекають, ніж переплачуватимуть. А останнім часом батько затримувався частіше, а додому повертався без квітів. У вихідні так само «на роботу» на кілька годин зникав. Повертався задумливий і мовчазний. У цьому всьому Іра відчувала таємницю й брехню.
Ось і сьогодні він затримався.
— Привіт. Як справи у школі? Мама вдома?
Батько питав, але дивився кудись поза Іру. Вона знала, що це звичні, порожні фрази, і не очікувала відповіді. То й не відповідала. Кажуть, жіноча інтуІрка зрозуміла, що життя — це не казка, але навіть у найскладніших історіях можна знайти щастя, якщо не боятися пробачати.
