Другий Коваль…
Данило відчув, як Марійка торкнулася його руки.
— Що? — Він розплющив очі. — Почалося?
Вона загадково посміхається і дивиться на ліжко поруч.
Данило обертає голову й бачить клуночок. Чіпає його, але ковдра піддається під пальцями. Клунок порожній…
— Данило! — гукає звідкись іздалеку тривожний голос Марійки.
Він прокидається, бачить її напружене обличчя, ніби вона щось прислухається. Він потер чоло, намагаючись зігнати останки сну.
— Що? Вже? Але ж ще два тижні…
— Не знаю, живот болить, — говорить Марійка.
— Так… — Данило піднімається на ліктях. — Треба викликати «швидку». — Він озирається на ліжко. Ніякого клунка немає, і він із полегшенням видихає, проганяючи видіння.
— Давай почекаємо. Не певна, що це перейми. Просто живот схопило. Мені казали, що «швидку» викликають, коли перерва між переймами стане десять хвилин. — Марійка з надією дивиться на чоловіка.
— Поки «швидка» приїде, ти встигнеш народити. Де мій телефон? — Данило тягнеться до джинсів на спинці стільця. З кишені випадає телефон. Звук падіння заглушує пухнастий килим.
Він остаточно прокидається, сідає, піднімає телефон, натягає джинси. А за спиною Марійка стогне, обхопивши живіт.
— Що? Перейма? — Він перекидається через ліжко, сідає поруч і починає кулаками масажувати їй поперек, як вчили на курсах.
— Дихай глибоко, — говорить він і сам шумно вдихає носом, а потім видихає ротом.
Марійка повторює за ним.
— Пройшло, — каже вона і вимушено всміхається.
— Викликаю «швидку». — Данило зривається з ліжка. — Ні. Одягайся, я сам відвезу тебе до пологового. Так швидше.
Сумка вже давно зібрана і стоїть у кутку спальні.
— Документи у тумбочці, — каже Марійка, натягаючи просторе плаття.
Данило бере папірці, помічає на дні зарядку, кидає її в сумку разом із документами.
— А паспорт?
— У шафі, — відповідає Марійка з-під плаття.
Він біжить у кімнату, шукає паспорт, лається, що вона не склала все разом. «Так, її телефон…» — Де твій телефон? — кричить він.
— Ось, на тумбочці, — спокійно відповідає вона.
— Марійко, ну казав же, тримай все під рукою. Немов дитина, — бурмоче він, повертаючись у спальню. — А розчіска, зубна щітка…
Вона винувато посміхається, але посмішку перекриває новий спазм болю.
— Зараз. — Він кидає сумку на підлогу і знову масажує їй спину.
Всередині росте дратівлива нудота. Погляд падає на годинник — п’ята ранку.
Марійка розслабляється, біль відступає, але вже за кілька хвилин повертається.
Данило натягає футболку, піднімає сумку.
— Ходімо, може, встигнемо спуститися до наступної перейми.
Марійка ковтає в коридор, підтримуючи величезний живіт. Данило взуває їй широкі черевики. Модне взуття давно відставлене — набряклі ноги в нього не лізуть. Допомагає надіти пальто, накидає капюшон, сам починає взуватися. Шкарпетки… Він забув їх. Нехай. Він засовує босі ноги в кросівки.
— Пішли? — Він допомагає Марійці підвестися з низької табуретки, і вони виходять у двері.
По дорозі до ліфта вона зупиняється, стоїть, схопившись за стіну. Данило співчуває, але дратується на її повільність. Якщо так, то вони за годину не доїдуть. Хоч би до машини дістатися.
— Помалу, у машині буде легше, — говорить він і тягне до ліфта. — Нічого, трохи лишилося, — додає він.
Місто тільки прокидається. Тут і там у вікнах займається світло. За ніч впав густий сніг, що ускладнює виїзд із двору.
«Чому, коли планують дитину, не думають про час народження? Літом було б простіше. Світає рано, ніякого снігу — краса. Наступного разу треба врахувати і це…» Думки перериває стогін Марійки.
Дорога порожня, Данило давить на газ…
— Потерпи. Трохи лишилося. Дихай…
Він відчуває, як щоразу, коли вона стискається від болю, його м’язи живота також напружуються. Але це зовсім не те, що відчуває вона. Він не може розділити з нею цей біль, щоб їй стало легше.
Ось і пологовий. Він допомагає дружині вилізти з машини, веде її до дверей з вивіскою «Приймальне відділення», відчиняє двері перед нею і заходить слідом. Нікого.
— Гей, є хто? Ми народжуємо! — кричить він у порожнечу.
Голос лунає в тиші.
З’являється жінка у білому халаті.
— Заспокойтесь, тату. Через скільки хвилин перейми? — питає акушерка.
— Почали частішати, поки їхали, — відповідає за дружину Данило.
— Капці є? Допоможіть дружині перевзутися. Взуття та пальто забирайте. Документи дайте, — чітко командує вона.
Данило виконує все. Йому здається, що він робить усе швидко, але бачить себе ніби у сповільненій зйомці. Марійка важко дихає, прикусивши губу.
— Ідіть додому. ЗапишА потім, коли він уже тримав на руках свого сина, йому здалося, що все це — найкращий сон, який коли-небудь ставав явю.
