Сонце палило над Києвом, а вулиці гули від натовпу. Марія й Оксана, двадцять років потому, керували своїм успішним рестораном, здійснивши мрію завдяки загадковій допомозі мецената Тараса Бойка. Але в їхніх серцях завжди жив біль від минулого.
Одного вечора до закладу зайшла втомлена жінка. Офіціантка Катерина спочатку подумала, що це просто чергова відвідувачка, але розгублений погляд незнайомки змусив її придивитися.
“Що бажаєте?” – запитала дівчина, почуваючи незрозумілу співчутливість.
“Шукаю роботу”, – прошепотіла жінка, зціпивши руки до білих суглобів. “Можу мити посуд, прибирати… Будь-ласка, мені це необхідно”.
Сестри, послухавшись внутрішнього голосу, взяли її миттям порцеляни. Жінку звали Людмила. Вона працювала невтомно, наче намагаючись вимити з пам’яті власні провини.
Таємниця розкрилася раптово. Одного ранку батько дівчат, Володимир, зайшов у кухню й завмер: перед ним стояла жінка, яка колись кинула його з двома донечками на руках.
“Ви знайомі?” – здивовано запитала Оксана.
“Це… ваша мати”, – видихнув чоловік.
Кімната запаморочилася. Людмила, тепер зізналася у всьому: зрада, три шлюби з чужинцями, самотність. “Я втекла, бо була слабкою. Але кожен день без вас був пеклом”.
Сестри довго мовчали у своїй кімнаті. “Я не знаю, чи зможу пробачити”, – шепотіла Марія, покусуючи губу.
“Пробачення – не для неї, а для нас”, – відповіла Оксана.
Розмова була важкою, але почала зцілювати старі рани. Людмила поступово стала частиною їхнього життя – спочатку працювала у ресторані, потім пішла на психотерапію, і одного разу на сімейному бенкеті публічно впала на коліна: “Ви навчили мене, що любов не вмирає”.
Час лікував. Ресторан процвітав, а Людмила тепер сиділа з доньками за одним столом, дивлячись, як вони сміються. Вона нарешті зрозуміла: пробачення – це не кінець, а початок.
