Враження від удару було ніби грім серед ясного неба: він дізнався, що я вагітна, і покинув мене, як нікчемний боягуз!
Мене звати Оксана Мельник, мені 20 років, і я живу в Боярці, де Київщина ховає свої сірі будні серед лісів і озер. Я довго роздумувала, чи варто писати вам, але, прочитавши сповіді інших дівчат, вирішила поділитися своїм болем. Моя історія — це рана, яка не загоюється, тінь, що переслідує мене, отруюючи кожен мій день молодості.
Все почалося, коли мені було 15. Я закохалася в хлопця, Андрія, — він був таким привабливим, що нагадував героя з мрії. Його очі, його посмішка — всі дівчата в школі потай зітхали за ним. Я не могла повірити своєму щастю, коли подруга нашептала, що він хоче зустрітися зі мною. «Ти серйозно?» — перепитала я, і серце закалатало, як птах у клітці. Я погодилася без вагань. На першій зустрічі він подарував мені червону троянду — я досі зберігаю її, засушену, між сторінками старої книги. Той вечір був наче казка: його голос, його тепло — я тонула в цьому, не помічаючи, як падаю в прірву.
Я довірилася йому — і це стало моєю фатальною помилкою. Незабаром я дізналася, що вагітна. Світ завалився. Батьки, дізнавшись, дивилися на мене як на чужу: батько мовчав, стиснувши кулаки, а мати плакала, наче я померла. Я була в жаху, в пастці, з якої не бачила виходу. А він, Андрій, мій прекрасний принц, покинув мене, як боягуз. Дізнавшись про дитину, він побілів, пробурмотів щось невиразне і зник — розчинився, наче його й не було. Я залишилася одна, з цим страхом, з цим соромом, з цим тягарем, що розчавив мою молодість.
Удома запанувала тиша — страшніша за крики. Батьки відвернулися, образа душила їх, а я не знала, куди бігти. Врешті-решт, за згодою мами, я зробила аборт. Це був пекло: біль, сльози, порожнеча. Після цього я замкнулася в собі, як у труні. Шок був такий сильний, що я не могла підняти очі на хлопців роками. Відтоді у мене нікого не було — ні побачень, ні натяку на почуття. Любов стала для мене отрутою, секс — кошмаром, від якого я прокидалася в холодному поту. Я боюся знову завагітніти, боюся, що, якщо це станеться, мені доведеться народжувати, і цей страх скував мене льодом.
Я втратила себе. Моя душа — як розбита скрипка, що грає тільки сумні мелодії, відлунюючи моїй меланхолії. Я живу в самотності, вічній печалі, де немає місця радості. Сонце для мене згасло, усмішки стали чужими, а тінь моя — як привид, що стежить за кожним кроком. Я забула, як говорити з хлопцями, як дивитися їм в очі без тремтіння. Мій голос тремтить, коли хтось починає розмову зі мною, а серце стискається від жаху. Я стала крижаною статуєю — холодною, крихкою, неспроможною відчути тепло.
Іноді я дивлюся у дзеркало і не впізнаю себе. Де та дівчина, що сміялася, мріяла, вірила в любов? Андрій вкрав її, розтоптав, залишивши мені тільки біль і страх. Я ходжу вулицями Боярки, бачу закохані пари, і все всередині кричить: чому не я? Чому моє життя — це темрява? Я хочу любити, хочу жити, але щоразу, коли думаю про це, перед очима постає його обличчя — красиве, брехливе, боягузливе. Він покинув мене в найстрашніший момент, і цей шок досі луною віддається в моїй грудях.
Я не знаю, як вибратися з цього пекла. Страх скував мене ланцюгами: боюся довіритися, боюся знову відкритися, боюся повторити той кошмар. Моя юність повинна бути сповнена світла, а я тону в смутку. Друзі кличуть гуляти, але я ховаюся вдома, у своїй кімнаті, де тільки стіни знають мій біль. Батьки давно пробачили, але я не можу пробачити себе — за наївність, за слабкість, за те, що повірила йому. Моя троянда в книзі — як нагадування про той день, коли я втратила все.
Прошу вас, підкажіть, як мені жити далі? Як розтопити цей лід, що скував моє серце? Я хочу звільнитися від минулого, але воно тримає мене мертвою хваткою. Мені всього 20, а я відчуваю себе старою, чиє життя закінчилося, тільки розпочавшись. Андрій пішов, але залишив мені цей хрест — страх, самотність, порожнечу. Як мені знайти сили, щоб знову повірити в любов, у людей, у себе? Я втомилася плакати в подушку, втомилася боятися. Хочу сонця в своїй душі, але не знаю, де його взяти. Допоможіть мені, будь ласка, я тону в цій темряві і не бачу світла.
