Йому вже 35 років, ані дітей, ані дружини досі немає
Пригадую, як тиждень тому я була із своїм сином у домі своєї свекрухи у Чернівцях. Тоді в неї гостювала її давня подруга, Стефанія Іванівна. Жінка майже весь день провела поруч з моїм Дмитриком.
Шкода, що в мене немає онуків, зітхнула вона з жалем.
У Стефанії Іванівни син зявився вже після тридцяти пяти років. Вона дуже довго чекала на омріяне дитя й тому дозволяла йому все. Чоловік її рано помер, коли хлопчику було ще тільки три роки. Стефанія Іванівна виховувала сина сама та працювала на двох роботах, щоб забезпечити йому все необхідне.
Коли її синові Василеві виповнилося 35, вона наважилась спитати, коли вже чекати онуків.
Він цілком спокійно відповів: «Ніколи».
Василь сказав, що у всьому винна її надмірна опіка, мовляв, вона занадто його захищала, і через це він залишився, як дитина.
Я звик до простого життя. Жодна дівчина не захоче бути для мене другою мамою, відповів Василь.
І додав, що його все влаштовує, і змінюватися заради когось він не буде.
Мені ніхто не потрібен, крім тебе, мамо, промовив він.
Я недогледіла найважливішого: не навчила його бути справжнім чоловіком! з болем зізналася Стефанія Іванівна.
Як ви думаєте, чи може материнська любов і турбота не лише захищати дитину, а й заважати їй стати самостійною особистістю?
Мені було б цікаво почути ваші думки, поділіться ними, будь ласка.
