Я сиділа біля вікна, спостерігаючи, як густі сніжинки кружляють над Одесою. Розмова з чоловіком добігала кінця звичайний, буденний дзвінок, як сотні інших за наші двадцять років разом. Василь, як завжди, розповідав про “ділову поїздку” до Харкова: все гаразд, переговори йдуть за планом, повернеться через пару днів.
“Добре, коханий, будь здоровий,” пробурчала я, готова вже відкласти телефон, коли раптом почула щось, від чого кров застигла в жилах. З того боку чітко пролунав жіночий голос, м’який та дзвінкий:
“Василю, ти йдеш? Вода вже набрана…”
Моя рука завмерла в повітрі. Серце на мить зупинилося, а потім почало битися так, ніби хотіло вискочити з грудей. Я швидко притиснула апарат до вуха, але почула лише короткі гудки він уже розірвав з’єднання.
Я повільно опустилася у фотель, відчуваючи, як підгинаються коліна. В голові метушили думки: “Василю… Ванна… Яка ванна у службовому номері?” Пам’ять підкидала дивні моменти останніх місяців: частих відряджень, нічних дзвінків, які він приймав на балконі, новий парфум у його авто.
Тремтячими пальцями я відкрила його пошту пароль не змінювався з часів, коли між нами ще була довіра. Квитки, бронювання… “Люкс для молодят” у престижному готелі Харкова. На двох.
Мене штовхнула переписка. Марічка. Двадцять чотири роки, інструкторка з йоги. “Кохання, я більше не витримую. Ти ж обіцяв розлучитися ще минулого місяця. Коли це нарешті станеться?”
Мені зробилося погано. Перед очима промайнуло наше перше побачення коли він був звичайним агентом з продажу, а я молодою аудиторкою. Разом збирали на весілля, живучи в тісній однушці. Раділи першим досягненням, підтримували один одного. А тепер він директор філії, я фінансовий контролер тієї ж компанії, а між нами прірва у двадцять років спільного життя та двадцять чотири роки якоїсь Марічки.
У готелі Василь нервово прохаживався по номеру.
“Навіщо ти це зробила?” його голос був схвильований.
Марічка лежала на ліжку, недбало закутавшись у плюшевий халат. Її каштанове волосся розсипалося по подушці.
“Ну і що? вона потягнулася, наче задоволена кішка. Ти ж сам казав, що скоро залишиш її.”
“Я сам вирішу, коли і як це робити! Ти уявляєш, що ти наробила? Світлана не дурна, вона все зрозуміла!”
“І чудово! дівчина різко сіла. Мені набридло бути таємною коханкою. Я хочу гуляти з тобою по місту, знайомитися з твоїми друзями, стати твоєю дружиною!”
“Ти поводишся як дитина,” процедив він.
“А ти як боягуз! вона підскочила. Подивися на мене! Я молода, приваблива, можу подарувати тобі дітей. Що може вона? Лише перевіряти твої звіти?”
Василь схопив її за плечі: “Не смій так говорити про Світлану! Ти нічого не знаєш про нас!”
“Знаю достатньо, визволилася вона. Знаю, що ви давно живете, як сусіди. Коли востаннє ви робили щось разом?”
Він відвернувся до вікна. Десь там, у Одесі, у нашій квартирі, руйнувалося все, що ми будували двадцять років.
Я сиділа в темряві на кухні, стискуючи вже холодну чашку кави. На телефоні десятки невідпові
