Є в нас ще вдома справи
Баба Ганна насилу прочинила калитку, добралася до дверей, довго вовтузилася зі старим, вже поїденим іржею замком, зайшла у свою прохолодну хату й сіла на стілець біля холодної печі.
В оселі пахло порожнечею.
Лише три місяці не була вдома, а стеля вже обросла павутинням, старий дубовий стілець сумно поскрипував, а вітер завивав у димарі дім зустрів її сердито: де ти ділася, господине, на кого покинула?! Як зиму переживемо?!
Зараз, зараз, любий мій, зачекай трохи, відпочину затоплю, погріємось
Ще рік тому баба Ганна швидко сновигала своєю хатою: побілити, підфарбувати, води принести. Її маленька, легка постать то гнулася у молитві перед іконою, то господарювала біля печі, то в садочку поралась: садила, полола, поливала.
І дім радів разом з нею під легкими кроками скрипіли підлоги, двері та вікна слухняно відчинялися від першого дотику маленьких натруджених долонь, піч дзвінко випікала пухкі пироги. Добре їм було разом: Ганні й її старій хаті.
Чоловіка поховала ще молодою. Трьох дітей виростила-вигодувала, усім освіту дала, люди з них вийшли. Старший син морський капітан, другий військовий, полковник, живуть далеко, рідко навідуються.
Тільки наймолодша донька Мирослава залишилася в селі, головним агрономом працювала з ранку й до ночі в полі, а до матері зазирне хіба в неділю: пирогами трохи потішить і знову тиждень не бачаться.
Єдине втішення онука Лемківка. Можна сказати, виросла біля баби Ганни.
Якою вона стала! Краля! Очі великі, волошково-сірі, коса аж до пояса, хвиляста, золота, блискуча сяйво від волосся!
Збере косу в хвіст а пасма посипалися по плечах хлопчаки сільські тільки роти роззявляють. Фігура граційна. Звідки краса у дівчини з глибинки, й постава така горда?
Баба Ганна в молодості була гарненькою, але й фото старе як подивитись, зі світлиною Лемківки не зрівняти пастушка й королева
Мудра з того й вийшла. Закінчила у Львові аграрний університет, повернулася у рідне село бухгалтером працювати. Заміж вийшла за ветеринарного лікаря, молодій сімї за державною програмою дали просторий, новий дім.
І який то був дім! Цегляний, добротний на ті часи справжня вілла.
Тільки навкруги хатини баби Ганни садок, усе цвіте та росте. А біля нового дому онуки поки що самотньо три кущики, та й усе. До землі Лемківка, правду казати, не дуже мала хисту.
Вона хоч із села, а тендітна, від усякого вітру й тяжкої праці бабуся береже.
А тут і син народився Василько. Та коли тому садку, коли тут немовля.
Почала Лемківка бабусю кликати: іди-но до нас, жити ліпше дім великий, комфорту повно, печі топити не треба.
А баба Ганна захворіла вісімдесят минуло, і ніби чекала біда ювілейної дати ноги колись жваві ледве ходять. Піддалася бабуся на вмовляння.
Пожила в онуки пару місяців а там і почула:
Бабусю, мила, як я тебе люблю знаєш! Але ж ти тільки сидиш! Усе життя ж крутилась і працювала! А тут всілася Я ж сподівалася, що ти допомагатимеш господарство завести…
Ой, доню, не можу вже, ніжки не слухаються стара я вже
Гм Приїхала і відразу стара
Коротко кажучи, не виправдала надії баба Ганна і повернулася у свою хату.
Від переживань, що не змогла допомогти улюбленій онуці, баба Ганна зовсім злягла.
Ноги шарудять по долівці не поспішаючи за життя набігались, втомилися. Дійти з ліжка до стола наче здолати гору, а до церкви це й взагалі майже неможливо.
Отець Андрій сам прийшов до своєї постійної парафіянки, що колись енергійно допомагала церковним справам. Окинув хатину уважним поглядом.
Баба Ганна сиділа за столом, писала звичні свої листи синам.
В хаті прохолодно: піч погано топлена. Підлога крижана. На ній товстий, не першої свіжості светр, забруднена хустка не впізнати охайну колись жінку; на ногах стоптані повстяники.
Отець Андрій тяжко зітхнув: бабусі поміч потрібна. Кого ж попросити? Може, Марію? Живе недалечко, ще в силі, на двадцять років молодша від Ганни.
Приніс хліба, медяників, половину ще теплої рибної пирога (від матушки Оксани поклін).
Підкотив рукава, вигріб попіл з печі, у три заходи натяг дров, склав у кутку, затопив. Набрав з криниці воду, поставив закопчений чайник.
Сину-драгу! Ой! Тобто, батюшко! Поможи мені адреси на конвертах підписати, а то ж розбіжиться буква не дійде
Отець Андрій підсів, написав адреси, зазирнув у листочки з кривими рядками. Одне кинулося у вічі великими, тремтячими літерами: «Я дуже гарно живу, мій любий сину. Все маю, дякувати Богові!»
Тільки ці листочки у розмивах сольозних плям, напевно.
Марія взяла Ганну під опіку, отець Андрій старався сповідати і причащати, а на великі свята чоловік Марії, дядько Петро, старий матрос, підвозив її на своїм мотоциклі у церкву. Життя почало потроху входити у лад.
Онука Лемківка не зявлялася, а через пару років тяжко захворіла. Шлунок давно болів все думали шлунок, а виявився рак легень. Спалахнула як свічка за півроку.
Чоловік її оселився на могилі: купував пляшку, пив, спав на кладовищі, прокидався за новою. Чотирирічному синові Васильку ніхто не приділяв уваги голодний, брудний.
Взяла його Мирослава але агрономова справа не дає їй змоги дбати за онука, тож стали Василя готувати до районного інтернату.
Інтернат був непоганий: активний директор, повноцінне харчування, на вихідні дітей віддавати додому можна.
Не сімя але Мирославі не було куди дітись: з роботи пізно добиралася, до пенсії далеко.
І от в люльці старенького «Дніпра» до доньки прибула баба Ганна. За кермом товстий сусід дядько Петро, у вишиванці, з татуюванням якорів і русалок на руках. Обоє войовничі.
Баба Ганна коротко сказала:
Я Василька заберу до себе.
Мам, та ти ж ледве ходиш! Як ти з дитям управишся! Йому ж і їсти, і прати треба
Поки я на світі Василька не віддам в інтернат, відрізала бабуся.
Тамара замовкла, вражена непохитністю матері, й почала збирати речі для онука.
Дядько Петро відвіз їх до хати й майже на руках заніс у хату. Сусіди засуджували:
Гарна була бабуся, добра Та на старість розуму позбулася: за нею догляд потрібен, а ще й дитину взяла Де та Тамара дивиться!
Після недільної служби отець Андрій пішов до баби Ганни з тривогою: чи не доведеться забирати малого Василя від стражденної старої?
В хаті тепло, піч основне топлена. Чистенький, ситий Василько лежав на канапі й слухав грамплатівку казку про Колобка.
А баба Ганна, хоч і хвора, майже літала по хаті: змащувала протвинь, місила тісто, вибивала яйця у творог. Її старі втомлені ноги рухалися спритно як колись до хвороби.
Батюшко наш любий! А я ж тут ватрушки печу Чекайте трохи для матушки Оксани й Кузьми гаряченького гостинця буде
Отець Андрій повернувся додому ще вражений, і розповів дружині.
Матушка Оксана задумалася, витягла синій зошит, полистала, знайшла потрібне місце:
«Стара Пасынківна віку вже сповнила. Все промайнуло, усе мрії, надії та переживання спить під білим снігом. Пора, пора туди, де немає болі, печалі Якось у лютневий вечір довго молилася, а тоді лягла й каже: «Кличте батюшку буду помирати».
Лице стало білим, як сніг за вікном.
Покликали священника, сповідалась, причастилась і от уже добу лежала, ні води, ні їжі не брала. Дихання ледве чути душа ще не відлетіла.
Раптом: скрип, протяг, дитячий крик.
Тихо, в нас бабуся вмирає!
А що я зроблю немовля не второпає, що плакати не треба
З пологового приїхала внучка Пасынківни, Настуся, із немовлям. Усі зранку на роботі: старенька та молода мама залишилися самі. Молока ще не було, донька не вміла прилаштуватись, дитя кричить, не дає Пасынківні спокійно вмирати.
Вмираюча піднялася, погляд прояснився, повільно сповзла з ліжка, шукаючи тапці.
Коли всі повернулись, то застали її на ногах вона носила на руках спокійне дитя, а молода мама спала на дивані».
Оксана закрила зошит, всміхнулася чоловікові:
Моя прабабуся Віра Пасынківна дуже мене любила й не змогла собі дозволити померти. Казала словами старої пісні: «А помирати нам рано є в нас ще вдома справи!»
Вона ще десять років потому прожила, допомагаючи виростити мене, свою правнучку.
І отець Андрій усміхнувся їй у відповідь.
