У старенькому гастроному на околиці Чернігова любили заходити місцеві – смачна кулінарія, щирі порції, душевні продавниці. Оксана Іванівна працювала там уже п’ятнадцять років – спочатку за вагами, потім завідувала відділом. Все знала, все пам’ятала – кому скільки голубців, кого не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Того дня вона поспішала з підсобки з тацю холодцю. Тільки поставила його у вітрину, як погляд зачепився за знайому постать – високий чоловік у поношеному пальті, з журбою в очах, стояв у прилавка й начебто когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Марійку, вона захворіла. Повернеться наступного тижня. Вам, як завжди – котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я звичайно беру?
— Авжеж. Ви ж наш постійний покупець, – почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я весь хотів до вас потрапити, Оксанко, а весь до Марійки. Навіть ображаюсь.
— А ви звідки знаєте, як мене звуть?
— Та ж у вас на бейджику написано.
Ззаду роздратовано донісся голос Ганни Степанівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він зітхнув:
— Перепрошую. Домашні котлети, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись просто у вічі:
— Може, колись мені справжні домашні котлетки приготує добра жінка. Вибачте, Оксано, у вас нема персня… якщо ви не заміжня – можу я вас провести після зміни? Я тут, через дорогу, живу сам.
Оксана ледве кивнула й передала йому пакет. У грудях калатало серце – немов у юності.
— Отже, до вечора, – усміхнувся він. – А мене, до речі, Вітя звуть.
Весь день Оксана немов летіла. Навіть Ганна помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, немов у дівчини на побаченні!
— Усе добре, Ганнусю, просто настрій чудовий.
Під кінець зміни Оксана підфарбувала губи, зав’язала хустку й вийшла з магазину. Віктор уже чекав.
— Підемо прогуляємось? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сирий сніг лип до вій. Вони йшли бульваром, тихо балакаючи, наче знали одне одного сто років. В якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж поруч живу.
— Якось… ми ж майже не знайомі.
— Як не знайомі? Я тебе цілий рік спостерігаю. Ходжу, милуюся, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ласкава, з дітьми привітна. Я тебе наче сто років знаю. А ти мене – хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Вікторе. Ходімо, а то й справді – промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушитись взуття, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці розігралася справжня хуртовина, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана оглянулася – тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба тікати.
— Гаразд, залишаюсь…
Вона лігла на диван, він – на кухні. А прокинулися вже разом – окремо спати не вийшло.
Коли Марійка повернулася після хвороби, одразу побачила, як Віктор зустрічає Оксану з роботи.
— Дивись, не розгубилась! Я тільки в лікарні – ти вже чоловіка забрала! – сміялася вона.
Насправді Марійка раділа. Адже щаслива Оксана була – як сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розкуповувалися якось швидше…
Що я пізнав? Іноді кохання чекає не там, де його шукаєш, а там, де воно б’ється у серці – скромне, ніжне, немов перший сніг на долоні.
