Вечір опускався на маленьке містечко Калинівку, обертаючи вулиці м’якою темрявою. Олег повернувся додому з роботи, втомлений, але задоволений. У передпокої його зустріла дружина, Оксана, з теплою посмішкою та ароматом свіжоприготованих дерунів.
— Привіт, будеш вечеряти? Я деруни спекла, — промовила вона, поправляючи фартух.
— Звісно, буду, — відповів Олег, знімаючи черевики. Він дістав із кишені зв’язку ключів і недбало кинув їх на комод.
Оксана помітила незнайомі ключі й, прищулившись, запитала:
— А це що за ключі?
— Мама поїхала в санаторій на три тижні, — пояснив Олег, потираючи шию. — Попросила потурбуватися про її квартиру, залишила ключі.
Раптом очі Оксани спалахнули жартомливим, майже зловісним вогником. Вона плеснула в долоні й скрикнула:
— Нарешті! Я це зроблю!
Олег завмер, не розуміючи, що відбувається. Його дружина, зазвичай спокійна і стримана, виглядала так, наче задумала щось грандіозне.
— Ти про що? Що зробиш? — спитав він, дивлячись на неї зростаючим неспокоєм.
Оксана лише загадково усміхнулася, але в її погляді читалася рішучість, від якої в Олега мурашки побігли по спині.
Кілька тижнів тому їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Повернувшись додому після тижневого від’їзду до батьків Оксани, вони побачили свою квартиру невпізнанною. Шпалери в коридорі, які вони з такою любов’ю вибирали, були замінені на яскраво-рожеві, з виразним квітковим візерунком. Меблі у вітальні та спальні стояли не на своїх місцях: шафа опинилася посеред кімнати, а ліжко в спальні було розвернуте до вікна, руйнуючи весь звичний затишок.
— Що це таке? — Оксана, приголомшена, випустила сумку з рук, ледь переступивши поріг.
Олег зазирнув їй через плече, намагаючись усвідомити побачене. Його серце стиснулося від жаху.
— Хто це зробив? — Оксана задихалася від гніву, її руки тремтіли. — Це ж не наш дім!
— Заспокойся, — Олег поклав їй руки на плечі, намагаючись говорити рівно. — Давай розберемося.
Але чим більше вони оглядали квартиру, тим сильніше зростало їхнє обурення. У вітальні диван опинився біля вікна, а телевізор переїхав у кут. У спальні комод був приставлений до стіни, де раніше висіло дзеркало. Це був хаос, і винуватець був очевидний — мати Олега, Ганна Іванівна.
Місяць тому Ганна Іванівна прийшла до їхньої квартири з оглядом. З порога вона почала критикувати все: від кольору шпалер до розстановки меблів.
— Якісь у вас шпалері нудні, немов у лікарні! — заявила вона, неодобрительно похитуючи головою. — Треба щось яскраве, щоб очі тішило!
— Нам усе подобається, — стримано відповіла Оксана, намагаючись не показати роздратування.
— Ні, так не годиться! Від таких тонів настрій псується, не дивно, що ти постійно нервуєш, — продовжувала свекруха, не слухаючи заперечень. — І меблі у вас стоять неправильно. Шафа має бути в куті, а не посеред вітальні! А ліжко у спальні взагалі не на місці.
Оксана хотіла заперечити, але погляд Олега зупинив її. Він знав: сперечатися з матір’ю марно. Ганна Іванівна могла годинами бурчати, вказуючи, як «правильно» облаштувати їхнє життя. Зрештою вона пішла, залишивши після себе важку атмосферу. Олег і Оксана, зачинивши двері, з полегшенням зітхнули, сподіваючись, що на цьому все й закінчиться.
Але незабаром їм довелося поїхати на ювілей матері Оксани. Їхній кіт, Рисько, не міг залишитися сам, і Олег запропонував попросити Ганну Іванівну потурбуватися про нього. Оксана була категорично проти:
— Ти хочеш дати їй ключі? Вона ж знову почне виправляти все по-своєму!
Але вибору не було — залишити кота було ні з ким. Стиснувши зуби, Оксана погодилася, але суворо проінструктувала свекруху: чим годувати Риська, як часто міняти воду, де лежать іграшки. Кожного дня вона дзвонила, перевіряючи, чи все гаразд. Ганна Іванівна відповідала стисло: «Усе нормально», — і швидко прощалася. Це мало насторожити, але Оксана відмахнулася від поганих передчуттів.
Повернувшись додому, вони зрозуміли, що свекруха не просто доглядала за котом. Вона влаштувала в їхній квартирі справжній переворот.
— Що нам тепер робити? — втомлено запитала Оксана, оглядаючи чужі шпалери й переставлені меблі.
— Меблі повернемо на місце, шпалери переклеїмо, — зітхнув Олег. — ДовеВони разом засміялися, адже тепер Ганна Іванівна назавжди зрозуміла, що чуже життя варто залишати в спокої.
