Іскри помсти в тихому домі
Вечір спускався на маленьке містечко Винники, вкриваючи вулиці м’якими сутінками. Тарас повернувся додому з роботи, стомлений, але задоволений. У передпокої його зустріла дружина, Соломія, тепло посміхаючись із запахом свіжоприготованих котлет.
— Привіт, будеш вечеряти? Я котлетки спекла, — сказала вона, поправляючи фартух.
— Звісно, буду, — відповів Тарас, знімаючи черевики. Він дістав із кишені зв’язку ключів і недбало кинув їх на тумбочку.
Соломія помітила незнайомі ключі й, прищулившись, запитала:
— А це що за ключі?
— Мама поїхала до санаторію на три тижні, — пояснив Тарас, потираючи шию. — Попросила придивитися за її квартирою, залишила ключі.
Раптом у Соломіїнних очах спалахнув жартівливий, майже зловісний вогонь. Вона сплеснула в долоні й скрикнула:
— Нарешті! Я це зроблю!
Тарас завмер, не розуміючи, що відбувається. Його дружина, зазвичай спокійна і стримана, виглядала так, ніби задумала щось грандіозне.
— Ти про що? Що зробиш? — спитав він, дивлячись на неї зростаючим неспокоєм.
Соломія лише таємничо усміхнулася, але в її погляді читалася рішучість, від якої в Тараса похололо вздовж спини.
Кілька тижнів тому їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Повернувшись додому після тижневого відпочинку у Соломіїних батьків, вони виявили свою квартиру невпізнанною. Шпалери в коридорі, які вони з такою любов’ю вибирали, були замінені на яскраві, з виразним візерунком. Меблі у вітальні та спальні стояли не на своїх місцях: шафа займала центр кімнати, а ліжко в спальні було розвернене до вікна, руйнуючи весь звичний затишок.
— Що це таке? — Соломія, приголомшена, випустила сумку з рук, ледве переступивши поріг.
Тарас визирнув з-за її спини, намагаючись усвідомити побачене. Його серце стиснулося від жаху.
— Хто це зробив? — Соломія задихалася від люті, її руки тремтіли. — Це ж не наш дім!
— Заспокойся, — Тарас поклав руки їй на плечі, намагаючись говорити рівно. — Давай розберемося.
Але чим далі вони оглядали квартиру, тим сильніше зростало їхнє обурення. У вітальні диван опинився біля вікна, а телевізор переїхав у кут. У спальні комод притулився до стіни, де раніше висіло дзеркало. Це був хаос, і винуватець був очевидний — мати Тараса, Надія Степанівна.
Місяць тому Надія Степанівна з’явилася в їхню квартиру з інспекцією. Відразу ж почала критикувати все: від кольору шпалер до розстановки меблів.
— Якісь у вас шпалери похмурі, як у лікарні! — заявила вона, несхвально похитуючи головою. — Треба щось яскраве, щоб око тішилося!
— Нам усе подобається, — стримано відповіла Соломія, намагаючись не показати роздратування.
— Ні, так не годиться! Від таких кольорів настрій псується, не дивно, що ти постійно нервуєш, — продовжувала свекруха, не слухаючи заперечень. — І меблі у вас стоять неправильно. Шафа має бути в кутку, а не посеред вітальні! А ліжко у спальні взагалі не на своєму місці.
Соломія хотіла заперечити, але погляд Тараса зупинив її. Він знав: сперечатися з матір’ю марно. Надія Степанівна могла годинами бурчати, вказуючи, як «правильно» облаштувати їхнє життя. Нарешті вона пішла, залишивши за собою важку атмосферу. Тарас і Соломія, зачинивши двері, з полегшенням зітхнули, сподіваючись, що на цьому все закінчиться.
Але незабаром їм довелося поїхати на ювілей Соломіїної матері. Їхній кіт, Рыжик, не міг залишитися сам, і Тарас запропонував попросити Надію Степанівну придивитися за ним. Соломія була категорично проти:
— Ти хочеш дати їй ключі? Вона ж знову почне там порядкувати!
Але вибору не було — залишити кота було ні з ким. Стиснувши зуби, Соломія погодилася, але суворо пояснила свекрусі, чим годувати Рыжика, як часто міняти воду, де лежать іграшки. Щодня вона дзвонила, перевіряючи, чи все гаразд. Надія Степанівна відповідала коротко: «Усе нормально», — і швидко прощалася. Це мало б насторожити, але Соломія відмахнулася від поганих передчуттів.
Повернувшись додому, вони зрозуміли, що свекруха не просто доглядала за котом. Вона влаштувала в їхній квартирі справжній переворот.
— Що нам тепер робити? — втомлено запитала Соломія, оглядаючи чужі шпалери й переставлені меблі.
— Меблі повернемо на місце, шпалери переклеїмо, — зітхнув Тарас. — Доведеться витратити час і гроші. Можу просто зараз подзвонити мамі і висловити все.
Соломія витерла сльози й задумалася. Раптом її обличчя осяяла хитра посмішка.
— Не треба, — сказала вона, і в її голосі звучала щира рішучість. — Я придумала дещо краще. Твоя мама ж збирається до санаторію?
Тарас кивнув,Тарас кивнув, усміхнувся і, взявши ключі з тумбочки, подав їх Соломії, відчуваючи, як гострі іскри помсти вже запалюють пожежу в її очах.
