Хроніки одного життя
Оксана Степанівна двічі намагалася піти від чоловіка. І обидва рази поверталася. Заради сина.
Вперше вона втекла до батьків, коли Богдан почав пити після народження Івасика. Більше не могла терпіти його п’яні сцени – посеред ночі, притиснувши дитину до грудей, вийшла з хати. Богдан наздогнав її у дворі:
– Куди це ти?
– Геть від тебе!
Мати, сільська медсестра, лише зідхнула:
– Оксанко, а чого ти очікувала, виходячи за водія? У них такі «святкування» – інакше не буде.
Сказати було нічого. Вона сама обрала свою долю. Познайомилися вони, як би дивно не звучало, у бібліотеці. Оксана проходила там практику, а Богдан зайшов змінити книжку.
– Вам щось легке? – спитала вона, дивлячись на його трудові руки.
– Щось про кохання, – усміхнувся він, зазираючи їй у душу.
Вона дала йому «Тигролови». За кілька днів він знову прийшов – не за книжкою.
– Не дочитав… Може, у кіно сходимо?
І вона погодилася.
Була весна, в голові – рожеві мрії, в сердці – молодість. Вона закохалася. А за тих часів, якщо хочеш бути разом – іди до ЗАГСу. Так і сталося.
Весілля – скромне, майже без гостей. За місяць він уперше вдарив її – за те, що занадто довго розмовляла із сусідом. Потім, звісно, приніс волошки й промовив:
– Ти ж знаєш, я ревнивий.
– Це вибачення?
– Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у склянку. Синця під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли народився малий і Богдан почав пити – пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що кине. І справді – тримався майже два роки. Але кожен стрес глушив горілкою, інакше не вмів.
Одного разу, після особливо жорстокої сварки, коли Богдан розбив вазу – не в неї, а поряд – вона сіла на кухні і почала писати сестрі:
«Наталко, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Зазирнула у дитячу. Івасик спав, притиснувши іграшковий автобус – татовий подарунок. Він обожнював батька. І це було взаємно.
Оксана розірвала листа. Подумала: якщо піду – він пропаде. А син буде бачити, як батько деградує. Краще нехай ненавидить мене, ніж соромиться його.
Напевно, Богдан відчув це. Став пити менше. Народився другий син – Андрійко. Кілька років родина жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому у напівбреді, і вона сказала:
– Я тебе більше не люблю. Не зможу. Ніколи.
– Ти при здоровому глузді?
– Цілком. Але ми будемо жити разом. Заради дітей.
Кожної ночі вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку важку книжку – про всяк випадок – і шепотіла собі: «Ще один день. Він не для мене. Він для них».
Зміни йшли повільно. Але минули роки, діти виросли. Богдан затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розвалювалася, магазини пустіли. Вони переїхали до Львова, молодший тільки пішов до школи.
Автобазу, де він працював, закрили. У розпачі Богдан приніс додому пляшку і поставив на стіл.
– Ні, – твердо сказала Оксана. – Або це, або діти.
– Відчепися.
– Я більше не відчеплюся, – схопила пляшку і вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить – втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му дали землю під забудову. Грошей не було, позичили у батьків.
– Збудуємо хату самі, – несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але кожні вихідні вони їздили на ділянку: він місив бетон, вона носила цеглу. Якось послизнулася і глибоко порізала коліно. Він підбіг:
– Дурна, нащо лізла?!
Але у голосі – страх. Справжній, живий.
Хату вони збудували. Не одразу. Але збудували. Коли накрили дах, він приніс шампанське. Сиділи на балках, пили з пластикових кухлів.
– Гарно, так?
– Не віриться, – сказала вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
– Мамо, нащо ти з ним живеш? – спитав одного разу дорослий Івасик. – Ви ж чужі люди.
– Я обіцяла – у хворобі та здоров’ї. І тому що вам був потрібний батько. Навіть такий. Коли в тебе діти будуть – зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Богдан возиться з онуками, і Оксана думає: якби я пішла тоді – він не вижив би. І цих дітей не було б на світі. Отже, усе було не даремно.
Вони живуть у хаті, яку збудували самі. У кожного своя кімната, свої фільми. Вона слухає класику, він дивиться «Судову медицину». Новини дивляться разом. Тут – союз.
Діти дзвонять кожного дня. Онуки сміються з фотографій у рамках. Нещодавно у гостях була п’ятирічна Соломійка. Залізла до бабусі на коліна і спитала:
– А що таке кохання?
У дворі дід рівно і методично рубав дрова. ЯДід завмерла на мить, потім поклав сокиру, подивився на онуку і тихо сказав: “Це коли бабуся все ще варить тобі борщ, навіть якщо не досолила його собі двадцять років тому”.
