Богдан сильно штовхнув двері підїзду, впускаючи в темний хол холодні ранні сутінки. Увійшовши в квартиру, він не видав звичного лязгу, тупоту та голосного вітання, яке зазвичай наповнювало простір. Замість цього почувся тихий клацання замка, а потім ледве чутні кроки по ки́лиму в передпокої.
Марічка, яка стояла біля плити, де на сковороді смажилася картопля, відчула тривогу. Вона завмерла з половником у руках, прислухаючись до незвичної, тяжкої тиші. Не було знайомих звуків: глухих ударів чобіт об підлогу, шелесту куртки, веселого галасу чи навіть дитячого подиху після вулиці.
Богдане, це ти? приховуючи занепокоєння, спитала вона, намагаючись заглушити тривогу. Я приготувала твою улюблену оселедця під шубою, картопля вже майже готова. Іди, роздягайся!
У відповідь лише гнітюча тиша, настільки густа, що в вухах дзвеніло.
Богданку? голос Марічки почав тремтіти.
У серці матері прокинулося лихе передчуття. Хапаючись за кожну секунду, вона швидко витерла руки рушником і пішла у передпокій.
Зявившись у коридорі, її ніби облили крижаною водою. Богдан стояв нерухомо посеред кімнати, наче врослий у підлогу стовп. Куртку не зняв з неї капала вода, утворюючи калюжу. Плечі опущені, голова похилена, а погляд спрямований у одну точку, але бачив він лише порожнечу.
Синочку, що сталося? запитала Марічка, схопивши його за замерзлі рукави й повернувши до себе. Ти побився? Тебе образили? Щось вкрали?
Хлопець з великими зусиллями підняв очі. У них блукала німа вселенська біль, страх і безпорадність. Вона відчула, як перехопило дух перед нею стояв поранений звірятко, що шукав захисту й не міг пояснити свій біль.
Мам Мамо його голос обривався на хрипоті, губи тремтіли від гірких сліз. Там
Говори! Я з тобою, не бійся! майже крикнула вона, трусячи сина за плечі.
Там собака У тій сміттєвій ямі під будинком. Він поранений і не може встати. Я хотів допомогти, але він загарчав. На вулиці мороз, зверху падає сміття сльози котилися по обличчю Богдана, палючи щоки.
Марічка з полегшенням зітхнула: син не отримав фізичної шкоди, але тривога за його душевний стан миттєво повернулася.
Де ця яма? запитала вона, обдумуючи швидке рішення.
На Калиновій, по дорозі до школи. Підемо, зараз же! Він замерзне!
Ти когось із дорослих просив допомогти?
Просив він похилив голову. Всі відмовляли. Казали: «Не твоя справа», «Сам вилізе». Ніхто ніхто не захотів допомогти.
Марічка глянула на змучене горем обличчя сина. Було вже темно й холодно, шлях далекий.
Слухай мене, Богдане. Вже ніч, холодно. Давай ти зараз роздягнешся, відпочинеш, а вранці підемо перевіримо. Якщо пес на місці я сама подзвоню рятувальникам або куди треба. Гаразд? Ти весь промерз, іди вмийся.
Хлопець покірно, хоч і з опором, почав розстібати куртку пальці тремтіли.
Ключовий момент: Іноді доводиться вірити в краще й тримати спокій заради себе й близьких.
Мам, а якщо він не переживе ніч? тихо спитав він, і біль у голосі була відчутна.
Це пес, Богдане. Вони витривалі, особливо бездомні з густою шерстю. Одна ніч йому не страшна, сказала Марічка впевнено, хоча сама дуже хвилювалася.
Богдан пішов у ванну, підставляючи почервонілі руки під гарячу воду, очі заплющені. У памяті перед ним постала сцена з минулого вечора: темна сміттєва яма, над якою світилися його ліхтарик і очі пораненого пса. Тоді він разом із другом Тарасом намагався витягнути тварину, ризикуючи собою, але почув лише злий гарчання.
Хлопець згадував, як із усіх сил намагався переконати пса підійти, але той лишався в пастці з жахливою раною на лапі, покритою засохлою кровю, оточений сміттям і ганчірям.
«Він виглядав таким знесиленим і беззахисним, що це розбивало серце.»
Провівши півгодини у пошуках допомоги серед перехожих чоловіків і навіть друзів, Богдан зустрічав лише байдужість і відмови. Тарас невдовзі пішов, а хлопець лишився на морозі, дивлячись у отвір, де блищали очі відчаю.
Сльози змішалися з водою, і йому ставало фізично погано від усвідомлення безсилля й жорстокості світу.
На світанку Богдан зірвався з ліжка, щоб першим ділом перевірити яму. Марічка, яка йшла вранці на роботу, знала про його тривогу й побажала удачі, хоча посмішка швидко зникла, коли вона побачила його напружене обличчя.
У підїзді його погляд впав на знайомий куток під сходами, де рік тому вони з мамою знайшли замерзлих кошенят, яких врятували й прилаштували. Його серце не могло бути байдужим до чужого болю адже вдома жили тварини, підібрані на