Борис міцно штовхнув двері підїзду, впускаючи в темний хол холодні ранні сутінки. Увійшовши в квартиру, він не видав звичного галасу, тупоту та голосного вітання, які зазвичай наповнювали простір. Замість цього почувся тихий клацання замка та ледве чутні кроки по килиму в передпокої.
Ганна, яка стояла біля плити, де на сковороді смажилася картопля, відчула тривогу. Вона завмерла з половником у руці, прислухаючись до незвичної, гнітючої тиші. Не було звичних звуків: глухий стук чобіт по підлозі, шелест куртки, яку знімають, веселий гомін і навіть дитяче дихання після вулиці.
Борис, це ти? спитала вона, намагаючись приховати занепокоєння. Я приготувала твою улюблену оселедця під шубою, картопля вже майже готова. Іди, роздягайся!
У відповідь лише важка мовчанка, настільки густа, що в вухах дзвеніло.
Борю? голос Ганни задрижав.
У серці матері прокинувся передчуття біди. Вона швидко витерла руки рушником і пішла до передпокою.
Увійшовши в коридор, вона ніби опинилася під холодним душем. Борис стояв нерухомо посеред кімнати, наче врослий у підлогу стовп. Куртку не зняв з неї капала вода, утворюючи калюжу. Плечі опущені, голова похилена, а погляд спрямований у одну точку, та бачив він лише порожнечу.
Сину, що сталося? спитала Ганна, схопивши його за замерзлі рукави й повернувши до себе. Ти подрався? Тебе образили? Щось вкрали?
Хлопець з великим зусиллям підняв очі. У них блукала німа всесвітня біль, страх і безпорадність. Вона відчула, як перехопило дихання перед нею стояв поранений звір, який шукав захисту й не міг пояснити свій біль.
Мамо його голос обривався на хрипому шепоті, губи тремтіли від гірких сліз. Там
Говори! Я з тобою, не бійся! майже крикнула вона, трясучи сина за плечі.
Там собака У тому сміттєвому бункері біля будинку. Він поранений і не може піднятися. Я хотів допомогти, але він загарчав. На вулиці мороз, зверху падає сміття сльози котилися по щоках Бориса, обпалюючи їх.
Ганна з полегшенням зітхнула: син не отримав фізичної шкоди, але тривога за його душевний стан миттєво повернулася.
Де цей бункер? спитала вона, обдумуючи швидке рішення.
На Виноградній, по дорозі до школи. Підемо, прямо зараз! Він замерзне!
Ти когось із дорослих просив допомогти?
Просив він похилив голову. Усі відмовлялися. Говорили: «Не твоя справа», «Сам вилізе». Ніхто ніхто не захотів допомогти.
Ганна подивилася на страждальницьке обличчя сина. Було вже темно й холодно, а шлях далекий.
Послухай мене, Борис. Вже ніч, мороз. Давай ти зараз розійдешся, відпочинеш, а вранці підемо перевіримо. Якщо пес на місці я сама подзвоню рятувальникам. Добре? Ти весь промерз, іди вмийся.
Хлопець покірно, хоч і з опором, почав розстібати куртку пальці тремтіли.
Мам, а якщо він не переживе ніч? тихо спитав він, і біль у голосі була відчутна.
Це пес, Борис. Вони витривалі, особливо бездомні з густою шерстю. Одна ніч йому не страшна, сказала Ганна впевнено, хоч сама сильно хвилювалася.
Борис пішов у ванну, підставляючи почервонілі руки під гарячу воду, очі заплющені. У памяті перед ним постала сцена з минулого вечора: темний сміттєвий бункер, над яким світився його ліхтарик і очі пораненої тварини. Тоді він разом із другом Ігорем намагався витягти пса, ризикуючи собою, але почув лише злий гарчання.
Хлопець згадував, як із усіх сил умовляв пса підійти, але той лишався в пастці з жахливою раною на лапі, покритою засохлою кровю, оточений сміттям і ганчірям.
*«Він виглядав таким знесиленим і беззахисним, що серце розривалося»*.
Провівши півгодини в пошуках допомоги серед перехожих і навіть друзів, Борис зустрічав лише байдужість і відмови. Ігор незабаром пішов, а сам хлопець лишився на морозі, дивлячись у отвір, де блищали очі розпачу.
Сльози змішалися з водою, і йому ставало фізично погано від усвідомлення безсилля і жорстокості світу.
На світанку Борис зірвався з ліжка з наміром першим ділом перевірити бункер. Ганна, яка йшла на роботу, знала про його тривогу й побажала удачі, хоча усмішка зникла, коли побачила його напружене обличчя.
У підїзді його погляд впав на знайомий куток під сходами, де рік тому вони із мамою знайшли замерзлих кошенят, яких врятували й прилаштували. Його серце не могло бути байдужим до чужого болю адже вдома жили тварини, підібрані на вулиці, і він завжди допомагав навіть сусідам.
Він біг до страшного бункера з надією, що там немає того, кого так боявся покинути. Але знову
