Марія вже збиралася лягати спати, коли раптом почула стукіт у двері. Неохоче накинувши халат, вона підійшла та привідчинила. На порозі стояв він — її колишній чоловік Богдан.
— Ти? — здивовано видихнула вона, примруживши очі. — Чого тобі?
— Мені треба з тобою поговорити. Можна зайти? — промовив він із штучною посмішкою. — Та я ж тут не чужий.
Марія неохоча відступила. Богдан увійшов, пройшов у вітальню, сів на диван і оглянувся.
— Бачу, нічого не змінилося, — пробурчав він. — Ні ремонту, ні затишку. Наче час застиг.
— Мені і так добре. Ти що, з перевіркою прийшов? Чи може збираєшся фарбу й шпаклівку спонсорувати?
Вона вже давно не боялася бути з ним прямою. Колись — так, терпіла, мовчала, уникала конфліктів. Але тепер — навіщо? Вони давно чужі, якщо не сказати вороги. Їхня дочка, Софійка, вже доросла — живе своїм життям і з батьками майже не спілкується.
— Пахне смачно, — несподівано змінив тему Богдан. — Вечерю готуєш? Частуватимеш?
Марія усміхнулася. Вона знала, що кілька місяців тому він розійшовся зі своєю новою дружиною — тією самою Олесею, заради якої півтора роки тому покинув родину.
…Той вечір досі стояв у неї перед очима. Богдан прийшов з роботи, мовчки почав збирати речі.
— Все, йду, — кинув він. — Я давно сплю з іншою. Ти знала, але робила вигляд, що не помічаєш. Мені набридло.
Марія тоді завмерла, не вірячи. Але вона знала. Олеся, двадцятирічна практикантка з офісу, де працював Богдан, швидко запалила йому голову. Її подруга, яка теж працювала в тій компанії, розповіла все. Але Марія, стиснувши гордість у кулак, вирішила не руйнувати сім’ю заради миттєвого роману. Вона думала — очуняє. Не очуняв.
Богдан пішов, зняв квартиру й подал на розлучення. Як «чесна» людина, відмовився від частки в спільному житлі.
— Живіть із Софійкою. Мені нічого не треба, — тоді сказав він.
Марія плакала ночами. Намагалася його повернути. Але він був холодний і самозакоханий.
— Я нарешті закоханий, — відповідав він. — Це справжнє. А у нас — пустка.
У той важкий час її підтримала лише свекруха, Марта Іванівна. Вона вже тоді хворіла, і Марія допомагала їй, як могла: до лікарів, по домі, у аптеку. Богдан з’являвся рідко — у нього була «нова сім’я».
Марта Іванівна повністю стала на бік Марії. Сином розчарувалася, бачити його не хотіла. А потім її не стало. Марія була поруч до останнього подиху, організовувала похорони. Богдан прийшов лише на прощання.
Через пару тижнів після похорону він дізнався про заповіт. Мати залишила квартиру… не йому, а Марії.
— Ти втерлася їй у довіру! Послуговувала, грала роль святої! Лицемірка! — кричав тоді Богдан.
Марія мовчала. Це був вибір свекрухи. Вона нічого не просила. Просто була поруч. А тепер — наслідок.
— Навіщо ти прийшов? — повернулася вона до реальності, спостерігаючи, як Богдан копався у спогадах у її вітальні.
— Поговорити, — відповів він бадьоро. — Про нерухомість.
Все зрозуміло, подумала Марія. Жодних вибачень, жалі. Лише квадратні метри й власний комфорт. Його завжди цікавило лише одне — власна вигода.
— Я ж казала: можеш жити в квартирі Марти Іванівни, скільки забажаєш. Я не збираюся її продавати.
— Не підходить! — скривився він. — Я не хочу жити на пташиних правах. Мені треба своє.
— То купи. Ніхто не заважає, — спокійно відповіла Марія.
— Куплю, — усміхнувся він. — Але спочатку продамо цю квартиру! І поділимо навпіл.
Марія повільно підвела погляд:
— Не вийде, Бодя. Ця квартира — моя. За дарчою. Вже два роки.
Богдан схопився.
— Що?! Дарча?! Ти всюди встигла! Ти… ти…
— Я — просто жінка, яка втомилася бути запасним варіантом, — перебила його Марія. — Ти пішов — ти й іди. А тепер прошу: більше не приходи. І не намагайся шантажувати чи тиснути. Я вільна. І буду щасливою. Без тебе.
Богдан завмер у коридорі, обернувся, криво посміхнувся:
— А все ж ти колись мене любила… Які пісні мені співала…
Марія тихо зачинила за ним двері й прошепотіла:
— Тоді я не знала, що таке справжні почуття. Але тепер обов’язково дізнаюся. Усе попереду.
І вперше за довгий час їй стало по-справжньому легко.
