Мені 62, йому 49 – він сказав, що кохає, а я годувала й прала… Поки не вигнала.
Я пережила важкий розлучення багато років тому. І хоча час ішов, рани загоювалися повільно.
Мій перший чоловік виявився не просто невдахою – він був справжнім вампіром, що висмоктував із мене сили, гроші й бажання жити. Він не працював, пив, зникав ночами, а потім ще й речі з дому носив, як падальник. А я терпіла. Терпіла все це заради сина. Заради Богдана. Лише заради нього.
Коли хлопчикові виповнилося дванадцять, він підійшов до мене, подивився прямо в очі й сказав:
— Мамо, навіщо ти це терпиш? Вижени його. Просто вижени.
І тоді мене ніби струмом ударило. Усе стало ясним, як сонячний день. Я того ж вечора виставила чоловіка за двері. Ні краплі жалю. Лише полегшення. Свобода. Я навіть не можу описати, яким щастям було просто дихати без страху і провини.
Потім були чоловіки. Декілька. Хтось писав, хтось запрошував у кіно. Але я ні в кого не закохувалася. Не могла. Страх. Страх, що знову потраплю в пастку. Знову стану служкою замість жінки.
Останні чотири роки були особливо самотніми. Син поїхав до Канади, знайшов там роботу, а потім і залишився назавжди. Клікав мене до себе. Але я не можу. Мені вже пізно вчитися жити знову в чужому світі. В іншій країні. Я тут свої сорок років прожила, усе тут – і спогади, і коріння, і біль, і радість.
А потім прийшла пандемія. І все. Ні гостей, ні обіймів. Лише тиша й чотири стіни.
Подруга якось сказала:
— Знайди хоча б когось. Поговорити, посміятися… Ну ти ж не камінь!
А я їй:
— Дивлюся на чоловіків мого віку – і серце стискається. Сиві, згорблені, лише жаль викликають. Вони не шукають жінку – їм доглядальниця потрібна. А я не хочу бути доглядальницею. Я хочу бути коханою.
— То знайди молодшого! Ти чудово виглядаєш, чесно.
Я відмахнулася. Але зерно впало.
А потім сталося дивне. Я побачила його.
Він щодня гуляв із собакою у нашому сквері. Високий, підтягнутий, завжди в чорній куртці. Звали його Олег. 49 років. Розлучений, дружина поїхала до Італії, залишилася доросла донька.
Слово за слово – розговорилися. Потім ще. Потім кава. Потім квіти. Щодня. Я вже не пам’ятаю, коли він почав залишатися в мене, а потім просто жив.
Сусідки задивлялися:
— Який чоловік! Такий гарний, і з тобою, Ганно?! Та ти чарівниця!
А мені було приємно. Звичайно, приємно. Я готувала йому обіди, прасувала сорочки, зустрічала біля дверей з усмішкою. Згадала, що таке бути жінкою.
Але одного дня він сказав:
— Послухай, тобі корисно більше рухатися. Могла б вигулювати мою собаку?
Я здивувалася:
— А чому ми разом не підемо?
— Ну… не варто нам надто часто показуватися разом. Люди базікають…
І тоді мене пройняла думка: він соромиться. Мене. Мого віку. Моїх зморшок,