Соломийка та Васько: Історія порятунку з небес
— Данилку, яку соломийку тобі — з м’ясом, із сиром чи, може, із вишнями?
— Ма-ам, хочу з сиром!
— Гаразд, серденько, зараз куплю.
Продавчиня в пекарні біля станції поклала соломийку у прозрачний пакет. На дворі стояв мороз, вечір уже зливався з ніччю. Мати з сином йшли засніженим сквером, де снігові шапки хрустіли на гілках, а повітря було тихе, кришталеве, ніби присипане зірками.
— Ма-ам…
— Що знову?
— Не смачно! Тепер хочу з м’ясом!
— Ой, Данилко! Я ж питала! Зовсум тебе розпестили! — розвела руками жінка.
Хлопчик з дражливим подихом вихопив руку й кинув соломийку. Вона пролетіла повітрям і впала під розлогу ялину, вкриту крижаним мереживом. У шепотінні вітру лунала сумна неминучість.
А втім, у цієї соломийки була історія. Довга, натхненна працею, справжня.
Все почалося влітку, на просторах під Житомиром. Під золотим небом, серед лана, крихітне зерня дозрівало у повному тепла колосі. Потім — жнива, комбайн, борошномельний цех, мішки з борошном, подорож у пекарню на розі Вишневої вулиці. Там, де тісто розкатували вручну, де пекар із натрудженими руками щедро клав сир із зеленню та згортав шар за шаром.
Соломийка вийшла з печі гарячою, масляною, ароматною. Насичена добром і турботою. Але… не доля. Людський каприз обірвав її шлях, і тепер вона лежала в снігу, замерзаючи, перетворюючись на безлику скоринку. Стільки праці, стільки тепла — і все намарне?
Васько був вуличним котом. Жив не підвалом, не квартирою, а небом і снігом. Сірий, в міру пухнастий, з очима кольору весняного листя, він вважався місцевим довгожителем — чотири роки на вулиці! Старожил. Тримався біля третього під’їзду, де бабусі щодня виносили йому їжу.
Домашнім котом Васько не міг бути. Пробував. Його одного разу прихистила родина з четвертого поверху. Але Васько бив вази, гуркотів уночі, ганявся за тінями. Не вмів він жити у закуті. Душа — вільна.
А потім сталося жахливе. У двір зайшов чоловік із велетенським псом. Величезний мохнатий звір із скаженими очима. І той чоловік, немов навмисне, нацькував його на Васька. Гонитва крізь сугроби, між машинами, по обледенілих тротуарах. Васько встиг. Застрибнув на дерево й — угору, вище, доки серце не билося в паніці.
Але вниз — не вмів. Гілка під лапами — тонка, а жах паралізував. Він кликав, кликав бабусь. Перший день — вони метушилися внизу, із валеріанкою, із дзвінками до ДСНС: «Зніміть кота, він сам не злізе!»
— Злізе! — відповідали у трубку. — Сам упаде.
Другий день. Завірюха. Люди зникли. Васько їв сніг. Гриз тонкі гілочки з голоду. Ніч — як вічність. Сніг налипав на шерсть, заморожував його в грудочку. Третій день — він уже не кликав. Тільки сидів. Мовчки, безсилий. Холод у кістках, лапи сині, серце билося уривчасто. Він губив себе.
А на четвертий день сталося те, що неминуче: лапи розжалися. І Васько, як осіннє листя, полетів униз. Кружляючи, збиваючи сніжинки, він упав у сугроб, вдався в нього, затремтів і… не зміг підвестися. Роззявив пащу — не зміг ніякнути. Кінець?
І раптом. Запах. Врізався в ніздрі, немби промінь сонця у пітьмі. Їжа.
Він розклеїв очі. Перед самим носом, на снігу — вона. Соломийка. Ще тепла всередині, промерзла зверху, але пахуча, смачна, справжня. Надкушена дитячими зубами, але все ж їстівна.
Васько всім єством кинувся до неї. Вчіпився зубами, рвав, жував, не вірячи своєму щастю. Він їв, як ніколи. Цей шматок тіста, масла та сиру, що пройшов шлях від поля до смітника, став для нього — порятунком. Другим шансом. Даром із небес.
Кіт підвівся. Озирнувся. Завірюха вила, але в тілі з’явилося тепло. Він струсився і риссю побіг до під’їзду. До того самого, де жили бабусі.
— Ва-асько! Господи! Дивіться, живий! — скрикнула тітка Надя, вибігаючи на ґанок.
— Васько! А ми дзвонили, і просили, і чекали! ДСНС не приїхали! А він сам упав, дурник наш!
Бабусі обступили його, немби сонечко. Хтось відчинив двері, хтось виніс теплу підстилку. А Васько… він увійшов усередину. І цього разу не галасував. Ліг тихо в куточку. Грівся. Переживав свою соломийку.
А десь там, у затишній пекарні, у цю ж мить у піч закладали нову партію соломийок. І одна з них, можливо, колись знову врятує чиєсь життя.
Кінець — це лише початок. Особливо якщо ти кіт. І особливо якщо ти зустрів соломийку.
