«Оленка, що завагітніла без чоловіка»: як я зіткнулася з сільськими плітками
Кожного разу, коли я приїжджала до бабусі з дідом у село, чула за спиною, коли везла перед собою дитячий візок: «Ось та сама Оленка, що завагітніла, знаєш, онука Галини та Івана, ох і виростили, який сором, сама, без чоловіка». Сільські плітки розносилися швидше за вітер. Мене це дратувало, але я мовчала. Бабуся завжди казала: «Не звертай уваги, Оленько, люди пліткують, бо заздрять, що ти смілива й не боїшся жити на свій розсуд».
Рішення, що все змінило
Мені було 24, коли я дізналася, що вагітна. Батько дитини, мій тодішній хлопець, одразу дав зрозуміти, що «не готовий до такого». Я не стала його умовляти — зрозуміла, що впораюся сама. У місті, де я жила та працювала, ніхто особливо не ліз у моє життя. Але в селі, куди я приїхала до бабусі, щоб трохи відпочити й зібрати думки, почалося. Сусідки шепотілися, тітоньки на лавочці біля крамниці переглядалися, а хтось навіть прямо питав: «Оленко, а де твій чоловік? Чи це так, без весілля?»
Я не хотіла виправдовуватися. Так, я не заміжня. Так, я вирішила народжувати сама. І ні, мені не соромно. Але в селі свої закони: тут кожен знає все про кожного, і якщо ти не вписуєшся в їхнє бачення «правильного життя», чекай осуду. Бабуся з дідом, на щастя, мене підтримали. «Дитина — це щастя, а решта — дурниці», — казав дід, а бабуся додавала: «Головне, щоб ти була щаслива, а люди завжди знайдуть, про що побалакати».
Нове життя та нові виклики
Коли народився мій син, я повернулася до міста. Життя самостійної мами виявилося нелегким: робота, садочок, рахунки, безсонні ночі. Але я жодного разу не пошкодувала свого рішення. Мій Данилко — моє світло, мій сенс. Він росте жвавим і допитливим, і я роблю все, щоб він ні в чому не потребував. До села тепер приїжджаю рідше, але щоразу зіштовхуюся з тими самими поглядами. Тільки тепер я навчилася їх ігнорувати. Іноді навіть усміхаюся у відповідь на чергове: «Ой, Оленко, а ти все сама?»
Бабуся колись сказала: «Знаєш, у наш час теж було всяке. Я сама народила твою маму без чоловіка, і нічого, вистояла. Головне — не дозволяй чужим словам себе зламати». Ці слова стали моїм девізом. Я зрозуміла, що не зобов’язана нікому нічого доводити. Моє життя — моє, і я сама обираю, як його прожити.
Що я хочу сказати іншим
Зараз мені 27, і я щаслива. Так, буває важко, так, іноді я втомлююся, але я горда, що виховую сина сама. І якщо хтось із вас стикається з осуду, пам’ятайте: чужа думка — це просто шум. Вона не визначає, хто ви і чого ви варті. Живіть для себе і тих, кого любите. А плітки? Вони затихнуть, коли люди знайдуть нову тему для розмов.
Якщо у вас є схожі історії, напишіть, як ви справлялися з осуду. Або, може, у вас є порада, як відповідати на нетактовні запитання? Діліться, мені справді цікаво!
