Я завжди була замкнутою, воліючи самотність галасливому товариству. Вихована в сільській глушині, я знайшла у чоловікові те тепло, якого бракувало дитинством. Наш маленький світ у дві душі мені цілком вистачало. Дружила лише з двома подругами — рідко бачились, але знали одне одного наскрізь. Таке спілкування було мені до вподоби.
Але була ще одна. Оксана.
Як вона з’явилась у моєму житті — не поясню. Зустрілися випадково, потім обмінялися номерами. Спочатку все було невинно: привітання на свята, дрібні послуги, турбота. Вона ніби вплелася в моє життя так, що вирвати цей корінь неможливо було — адже все здавалось таким милим. А потім я зрозуміла: ми з нею — з різних світів. Її фанаберистість серед моїх знайомих викликала сором. Після її «жартів» запановувала мертва тиша, яку я поспіхом заповнювала сміхом. Відмовлялася однією й тією ж фразою: «Оксана — добра душа. Не судіть за першим враженням».
Вона завжди з’являлася, коли до нас приходили гості. Без запрошення. З пляшкою шампанського. Навіть якщо серед присутніх були ті, кому таке вважалося негідним. І кожен раз — тост. Довгий, пафосний, де я поставала мало не святою: «…ми з Наталкою — ніби дві половинки одного калача…». Ніяково, прикро, несолодко.
Чоловік її терпіти не міг. Казав, що я піддаюся впливу через м’якість характеру. Він підхоплював її монологи такими ж розлогими компліментами, а потім йшов, залишаючи мене з цим «видовищем». Ми часто сварились через Оксану. Я звинувачувала його в зарозумілості, а він мене — у сліпоті.
Але діло не в цьому. Оксана була поряд дванадцять років. І нічого страшного не траплялося. Поки раптом не почалось.
На день народження вона подарувала мені нейлонову білизну. Після першого дня носіння тіло вкрилося висипом. Лікар сказав — алергія на синтетику. Після того — лише бавовна. Тоді я ще не зв’язувала це з нею.
Через місяць мої хвилясті волосся раптом завилися, наче у циганки. Сковувалися в ковтуни, випадали пучками. Я мучилась, доки не викинула гребінець — теж її подарунок. Волосся почало відростати.
Потім зникли великі гроші з гаманця. Того самого, який вона мені подарувала на 8 Березня. Чоловік тоді вперше буркнув: «Та хто ще міг обрати таку гидоту?».
Моя донька Марійка погано себе почувала після кожного візиту Оксани. Нудота, температура. Чоловік жартував: «Марійку від Оксанки нудить». Я сміялась. Дарма.
Наш кіт, Кузька, жив із нами сім років — ласий, кастрований, ледачий. Одного разу нас не було вдома два дні. Оксана запропонувала за ним приглянути. Коли ми повернулись, кіт раптом накинувся на мене — роздер плече до крові. З того дня став агресивним. І щоразу, коли він поводився дивно, у повітрі витало: «…після того як був у Оксани…»
Я ще нічого не розуміла. Аж поки не сталося те саме.
Проводжаючи Оксану, я машинально взяла пульт і переключила камеру в під’їзді. Ніхто, крім нас, про неї не знав.
На екрані я побачила: Оксана сидить навпочіпки перед нашими дверима й… чистить килимок. Потім дістає з сумки щось, стає на пальчики й кладе це над дверми. Іде.
Коли я, зціпеніла, провела рукою по верху одвірка — вкололась. Там стирчали три іржані голки. А під килимком — зерна, розкладені дивним візерунком. Я б ніколи їх не побачила — адже прибиральниця щодня миє і під ним.
Я завернула голки та зерна в папір і сховала до вечора.
Чоловік, вислухавши мене, вперше за шістнадцять років подружнього життя назвав мене дурною. Не образилась — слушне було слово. Він зібрав усі її подарунки, від листівок до сережок, і вивіз за місто. Викинув у болото. «Щоб ніхто не знайшов».
Я подзвонила Оксані й сказала одне:
— Ти все знаєш. Зроби так, щоб ми більше не зустрічались. Це в твоїх інтересах.
Потім пішла до церкви. Освятила хату. І все. Вона зникла.
З її відходом минули й дива: Марійку більше не нудило, кіт знову став лагідним. Лише синтетичну білизну як не могла носити, так і досі не можу. Наче знак: «Бійся данайців, що дари приносять».
Я не вірила у пристріт. Але тепер… тепер не впевнена.
