14 грудня 2023 року
Ранок почався раніше, ніж я очікував. На приміському вокзалі у Черкасах, де дзвінкі голоси продавців пиріжків та гарячої кави змішувалися з холодом, я зустрівся з життям. Юлія, дівчина з нашого села, спускалася сходами автобуса, міцно стискаючи в руках великі багажні сумки, перевязані старою бабусиною краваткою як згадка про тепло дому.
Я вдома! голосно озвалася Юлія, прокладаючи дорогу крізь снігову завірюху, що густо падала на наше рідне Поділля.
Юлю, доню! почулося мені крізь поріг. Зразу всі батько, мама, навіть кіт Василько прибігли до порога. Я завжди відчував це трепетне щось, коли родина чекає на когось важливого. В той момент я зрозумів: Юля для нашого дому як повітря після затяжної зими.
Вечір у батьківській хаті завжди особливий. За широким столом під іконою, у відсвітлі саморобної гірлянди, зібралася вся родина. На плиті парували картопля з кропом та домашні вареники з вишнею, а з вікна можна було бачити, як гілки ялин на подвірї мерехтять снігом, ніби вимиті сріблом.
Я думав про Юлію ще з тих часів, коли ми вперше сіли поруч у автобусі з Канева до Києва. Пиріжки, що передала її бабуся, розносили по салону аромат дитинства, і ми ділилися своїми мріями: вона, вічно усміхнена з щирими очима, і я, простий хлопець із Полтавщини на імя Степан, що завжди мріяв про велике місто.
Їдеш вчитись, Юлю? спитав я її.
Ага. Тут, у нас, нема ні університету, ні коледжу Тільки трактористів випускають, а з мене який тракторист? засміялася вона, показуючи на свої тонкі пальці.
Я теж поступаю, зізнався я. Але рідне село люблю
За ті чотири години дороги ми встигли не лише познайомитися, але й наче стали рідними. Обмінялися телефонними номерами й розійшлися кожен у свої справи, але відчуття того дня залишилося зі мною назавжди.
***
Вступні іспити забрали багато часу, але ми обидва стали студентами я у Київському національному університеті, Юля у Черкаському державному. Радість від перемоги над собою, від шансу вчитися там, де хотілося, була надзвичайною.
Одного вечора я написав Юлі:
Юлю, давай відзначимо наш вступ. Сходімо в кафе!
Все було просто: Юлія мені подобалася, з нею легко і весело, а найголовніше завжди відчувалася спорідненість душ. Ми зустрілися у центрі міста біля кафе «Козак», заклад із кумедною назвою та цікавим інтерєром, де над входом висіла велика картина із зображенням пихатого гусара на гойдалці.
За вікном повноводний Дніпро, прогулянкові катери ріжуть воду, екскурсоводи щось вигукують у мегафони. Я дивився на Юлю й думав, як же добре, що доля звела нас разом.
Чого це кафе називається «Козак», раптом спитала Юля, запиваючи тістечко кавою.
Напевно, хто сюди часто ходить, має добряче козацьке здоровя! пожартував я.
Оце жарт! розсміялася вона.
Відтоді «Козак» став нашим місцем. Там ми вперше поцілувалися, і моє серце, здається, відтоді бється інакше.
Час ішов. Ми зустрічалися, гуляли надвечірнім містом, ділилися радощами й мріями. Юлія для мене стала всім. Якось, наприкінці третього курсу, я запропонував:
Юлю, переїжджай до мене. А влітку справимо весілля!
То це ти мені пропозицію робиш? сміялася вона, як у хороших українських фільмах.
Ну виходить, так!
А ти впевнений, що не втомишся, коли я завжди буду поруч? жартувала Юля.
Можеш бути поруч, Юлю, скільки забажаєш! крутив я її на дворі, не звертаючи уваги на перехожих.
Вона повернулася в гуртожиток, світла і щаслива.
Юля, від тебе сьогодні щастя ллється! Та розказуй, що таке? перепитала її подруга, Віолетта.
Ой, дівчата! Я схоже скоро від вас переїду до Степана!
Весілля буде? раділа Оксана.
Влітку! А поки що просто поживемо
Юлю, не поспішай. До літа ще далеко, подумай добре! втрутилась Віолетта. Я просто не сприймаю цивільних шлюбів. У мене мама юрист, знаю, як буває.
Ця розмова змусила Юлію задуматися. Вона й справді тягнула з переїздом Я, чесно кажучи, перестав наполягати. Можливо, трохи образився.
***
У грудні, коли сніг на вулицях Києва був сліпучо-білим, настрій у дівчат був святковий, але холод брав своє. Юлія запропонувала зайти в «Козака», наш улюблений заклад.
А он і Степан! тихо сказала Оксана.
Я справді сидів за нашим столиком із молодою дівчиною, років на три молодшою. Ми сміялися, як двоє добрих друзів.
Юлія відвернулася і намагалася не показувати емоцій.
Я, мабуть, поїду додому, сказала вона подругам.
Дома співчутливі поради нічого не давали. У серці залишилася образа те, що бачила в кафе, не виходило з голови. Вона перестала брати мої дзвінки й уникала зустрічей. Я не міг второпати, що трапилось, аж поки не застав її біля університету.
Юля, що сталося? Ти маєш когось іншого?
І ти ще питаєш! різко відрізала вона. Мене більше не шукай!
Я пішов додому, не розуміючи нічого.
***
Перед святами Юлія повернулася додому на Черкащину. Зимове сонце золотило сніг, вогники на ялинці біля брами світилися, як в дитинстві, а дим із коминів піднімався стрункими стовпами.
З наступаючим! сказала Юлія, увійшовши.
Всі кинулися обіймати її, і в ту мить вона забула про столичні турботи.
Коли день згас, а на столі засвітилися свічки, хтось постукав у двері. Мама, подумавши, що це сусіди, відкрила, а повернулася з несподіваними «гостями» Миколаєм та його помічницею. Я, переодягнений у костюм Миколая, тримав під рукою свою молодшу сестру Ірину ту саму дівчину, котру бачили з Юлею у кафе того зимового вечора.
Степан? здивувалася Юлія. Як ти мене знайшов? І що це означає?
Я почув, де тебе шукати, від твоїх подружок. А це моя сестра Ірина! відповів я.
Усі засміялися. Напруга спала: Ірина подібна до мене, варто лише придивитися
Я опустився навколішки перед Юлією і дістав обручку:
Юлю, прошу стань моєю дружиною!
Звісно, Степане! обняла мене Юлія. Це найкраще свято у моєму житті!
Батько підняв келих за кохання та сімю. Я подумав, що хоч життя часто підкидає випробування, все можна відверто обговорити лише це зберігає довіру.
В цей вечір я зрозумів: у будь-яких стосунках головне не здогадуватися, не мовчати, а прямо говорити одне одному про все, що турбує. Тоді навіть зима здасться теплішою, а рідний дім найбезпечнішим місцем на землі.
