6 листопада. Сьогодні перечитую старі записи й усміхаюся долі. Як же все непередбачувано склалося…
Катерина завагітніла. Її чоловік Дмитро весь цей час був поряд годував її вишнями з власного саду, бігав опівночі по солодощі, міняв подушки, коли їй щось не подобалось. А коли настав час, відвіз до пологового у Львові. Коли лікар виніс нашу здоровенну доньку Марійку, я відчув, ніби з мене зняли вагу.
Наступного дня, прийшовши до лікарні, почув дивну фразу: “Вашої дружини тут немає”. Серце стислося. “Невже вийшла на прогулянку?” спитав я, але медсестра лише подала мені записку. Три слова: “Не шукай мене”.
Все почалося в офісі. Я керівник відділу у Тернополі, вона нова співробітниця. Пам’ятаю, як вперше побачив її: струнка, з ясними очима, що дивились прямо в душу. “Доброго дня, пане Дмитре”, сказала вона, і в цьому голосі було щось таке…
Колеги шепотіли: “Наш директор ніколи так не вітав новеньких!” Але мене це не зупинило. Запропонував зустрітися після роботи в “Крихітці” нашій улюбленій кав’ярні.
“Чому б і ні? відповіла вона. З начальником треба підтримувати гарні стосунки”. Її усмішка здалась мені щирою. Мені тоді було 32, їй 22. До шлюбу я не поспішав, але з нею все сталося як у казці швидко й неочікувано.
Про дітей вона сказала одразу: “Поки що не хочу”. Я погодився, сподіваючись, що з часом вона змінить думку. Але коли через два роки вона вийшла з ванної з тестом у руках, то плакала: “Не хочу бути товстою!”.
Я благав: “Катрусю, це ж щастя!”. Вона вже збиралась до лікаря, але я встиг. Після сварки домовились я буду міняти пелюшки, вставати вночі. І виконував обіцянку.
А потім… вона просто зникла. Навіть не подивилась на доньку. Дзвонила лише через місяць: “Збери мої речі. На розлучення подавай сам”.
Так я став для Марійки і татом, і мамою. Допомагала лише моя мама з Івано-Франківська.
6 листопада.
Сьогодні Марійка вперше привела додому хлопця. Данило син нашої сусідки Софії. Дивно, але вони знайомі ще з першого класу. Як же вони тоді посварились!
Пам’ятаю, дзвонила вчителька: “Ваша донька вдарила хлопчика!” Прибігши до школи, побачив Аліну з червоним від сорому обличчям. “Він назвав мене безталанною!” виправдовувалась вона.
Але тоді ми з Софією вперше по-справжньому розсміялись. Відчули щось… Після тієї історії почали зустрічатись спочатку з дітьми, потім самі.
Сьогодні, дивлячись на них, я згадав все: і першу зустріч, і ту записку в пологовому… Але тепер у нашому домі знову чути дитячий сміх Софія чекає сина. Вони вже вибрали ім’я Богдан.
Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло.
