Ярина вилетіла на день раніше за інших — на день народження своєї колишньої свекрухи. Щойно вона опустилася в крісло, як здригнулася: хтось несподівано назвав її на ім’я.
Її пальці міцно стискали ремінець сумочки, поки вона стояла в черзі на реєстрацію. До дня народження колишньої свекрухи лишався ще день, але Ярина свідомо обрала ранній рейс. Вона знала, що Тарас, як завжди, тягне все до останнього — мабуть, полетить лише наступного ранку. Минуло три роки після розлучення, і за весь цей час їм вдавалося жити в тому самому місті, жодного разу не перетнувшись. Тепер Ярина менш за все хотіла порушити цю крихку рівновагу.
Місце 12A, — пробігла вона очима по квитку. Біля вікна, як вона любила. У літаку вона, як завжди, потягнулася по книжку — новий роман, який почала вчора й не могла відкласти. Історія про кохання, зраду і прощення. Колись вона уникала таких історій, але час лікує.
— Ярино? — знайомий голос змусив її здригнутися. — Який збіг.
Вона повільно підвела погляд. Тарас стояв у проході, тримаючи в руці ручку валізи. Такий самий доглянутий, як завжди, у своєму улюбленому сірому піджаку. Лише на скронях з’явилося трохи сивини, якої вона раніше не помічала.
— Ти ж зазвичай завжди спізнюєшся, — зірвалося з її уст замість привітання.
— А ти завжди все плануєш заздалегідь, — відповів він із усмішкою й дістав квиток. — Хм, 12B.
Ярина відчула, як у неї горять щоки. Три години польоту поряд із чоловіком, якого вона ретельно уникала всі ці роки. Здавалося, доля вирішила пожартувати з них.
— Я міг би з кимось помінятися, — почав Тарас.
— Не треба, — перебила його Ярина. — Ми дорослі люди.
Тарас кивнув і сів поруч. Знайомий запах його одеколону долинув до неї, і цей аромат вразив її, наче укол просто в серце. Скільки разів вона прокидалася, відчуваючи цей запах.
— Як справи на роботі? — спитав він після зльоту, коли тиша стала нестерпною.
— Добре. Я відкрила власну студію йоги, — спокійно відповіла вона. — А ти? Досі там?
— Ні, перейшов у консалтинг. Пам’ятаєш, я завжди про це мріяв?
Звісно, пам’ятала. Пам’ятала й нескінченні суперечки через це. Вона боялася змін, а він їх прагнув. Тепер, через роки, кожен отримав те, чого хотів. Чому ж серце так болить?
— Мама страшенно зрадіє, коли тебе побачить, — сказав Тарас після паузи. — Вона досі зберігає керамічну вазу, яку ти подарувала їй на минулий день народження.
— Галина завжди була… — Ярина затнулася, добираючи слова, — така добра до мене.
— Вона навіть після розлучення казала, що ти була найкращою невісткою, яку тільки можна було побажати.
Ярина відчула, як очі наповнилися сльозами. Вона взяла книжку, щоб приховати хвилювання.
— Що ти читаєш? — Тарас глянув на обкладинку.
— «Час прощення», — відповіла вона, і обоє замовкли, усвідомивши іронію назви.
Решту польоту вони провели в мовчанні, але це була інша тиша — не напружена, як натягнута струна, а майже затишна, як колись. Коли літак приземлився в Києві, Тарас допоміг їй дістати сумку з полиці.
— Поділимо таксі? — запропонував він. — Ми все одно їдемо в один бік.
Ярина вагалася. Три роки тому вони розійшлися, переконані, що більше ніколи не стоятимуть поруч. І все ж вони були тут, і світ не загинув.
— Гаразд, — кивнула вона. — Але я стежитиму за навігатором, бо ти ж завжди сваришся з технікою.
Тарас засміявся, і цей знайомий сміх змусив щось усередині неї затремтіти. Можливо, іноді варто відпустити минуле, щоб теперішнє стало світлішим?
Коли вони виходили з літака, Ярина зрозуміла, що вперше за довгий час не шкодує про випадкову зустріч. Попереду був день народження, святково накритий стіл і невпевнені погляди родичів. Але тепер вона знала: вони впораються. Зрештою, це їм завжди вдавалося.
Таксі петляло вечірніми вулицями Києва. Ярина, як і обіцяла, стежила за дорогою, поки Тарас сидів поруч, відділений лише сумкою на середньому сидінні.
— Ось тут праворуч, — сказала Ярина, і Тарас мимоволі усміхнувся: вона знала дорогу до його батьків краще, ніж він сам.
— А пам’ятаєш, як ми вперше їхали до мами? — раптом спитав він. — Ти тоді весь час так нервувала.
— Авжеж! — фиркнула Ярина. — Я тричі переодягалася через хвилювання. Хотіла справити гарне враження.
— А потім ти облилася супом.
Вони обоє засміялися, і на мить здалося, ніби час зупинився. Та коли таксі зупинилося біля знайомого будинку, мить розчинилася в сутінках.
Галина зустріла їх у дверях і здивовано сплеснула руками:
— Ви приїхали разом? Оце несподіванка!
— Випадково зустрілися в літаку, — квапливо пояснила Ярина, помітивши в очах колишньої свекрухи проблиск надії.
— Заходьте, заходьте! Ярино, я приготувала твою кімнату, усе, як завжди.
Ярина завмерла. Її кімната — спальня на другому поверсі, де вони з Тарасом завжди зупинялися, коли приїжджали в гості. Де ранкове сонце малювало на шпалерах химерні візерунки, а з вікна виднілася стара яблуня.
— Мамо, може, я краще в гостьовій? — спробував Тарас.
— Жодних дискусій! — перебила Галина. — Там завтра спатимуть гості. Ярина залишається в спальні, а ти — у своїй старій дитячій. Усе, як колись.
«Як колись» — ці слова відлунювали в думках Ярини. Насправді все було вже не так, як колись, та сперечатися з Галиною не наважувався ніхто з них.
Вечір минув у приготуваннях до свята. Ярина допомагала на кухні, а Тарас перебирав на горищі старі коробки — те, що мама вже давно просила його зробити. Вони свідомо уникали лишатися наодинці, але під одним дахом це було непросто.
Уночі Ярина довго не могла заснути. Ліжко здавалося їй надто великим, надто порожнім. За стіною, у дитячій, рипіла підлога — схоже, Тарас теж не спав. Вона впізнала ці звуки: три кроки до вікна, чотири назад. Так він завжди ходив, коли про щось думав.
Раптом стало тихо. Ярина повернулася на бік і глянула у вікно. Яблуня шуміла на вітрі, і на мить їй здалося, ніби останні три роки…
