— Ти зустрів її першою, то й іди з нею, — сказав Богдан псові. — Я буду сумувати.
Електричка сповільнювала хід. Люди у вагоні вже вишикувались до виходу. За вікном, у світлі яскравих ліхтарів, повільно промайнули постаті на пероні. Зрештою, потяг штовхнувся кілька разів і зупинився. Двері з гуркотом розсунулись, і пасажири, обвішані сумками, ринули на забризканий, витоптаний тисячами ніг перон невеликої станції під Києвом.
Люди, перекидаючись словами, йшли до сходів. Богдан вийшов останнім. Ніхто його не зустрічав. Він і сам не поспішав до своєї орендованої хатини, куди повертався лише на ніч.
Кілька місяців тому він розлучився з дружиною, залишивши їй і новонародженій доньці квартиру, а сам оселився на околиці — дешевше.
Якось познайомився з дівчиною, побачились кілька разів, потім розійшлися. А через три місяці вона несподівано з’явилась до нього з округлим животом. Він запропонував одружитись. Через чотири місяці вона народила здорову дівчинку.
Зі сльозами дружина зізналась, що до нього зустрічалася з хлопцем, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут — він, Богдан. Куди їй було йти? В рідне село не хотіла повертатись. І він не зміг вигнати її — пішов сам, подав на розлучення.
Тепер працював майже без вихідних, збираючи гроші на нове житло. Знайомий зібрав бригаду, і Богдан взявся за ремонти.
Він неспішно дійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Внизу помітив рудого пса. Той подивився на Богдана, потім підвів очі до перону.
— Там, здається, нікого нема… Господар не приїхав? Нічого, може, на останній електричці буде, — пробурчав Богдан і рушив далі.
Зробивши кілька кроків, він озирнувся. Пес піднявся на перон, визираючи когось. Залунав стук коліс віддаляючогося потягу. Пес заскиглив, провівши його поглядом, потім зійшов униз і підбіг до Богдана, сів навпроти і впялився в нього мовчазним питанням.
— Що, брате, вирішив? Чекатимеш, чи підеш зі мною? Дивись, другого разу запрошувати не буду.
Пес постояв, ніби роздумуючи, потім пішов за ним — спочатку позаду, потім поруч.
— Самотньо? Розумію. А ти чий? Не бачив тебе раніше… Я сам тут недавно.
Пес слухав, імпозантно ступаючи поряд. Так вони й дійшли до чотириповерхової цегляної хрущовки, де жив Богдан.
Біля під’їзду пес зупинився.
— Заходь. — Богдан розчинив двері. — Вирішуй швидше, а то їсти хочеться жахливо і спати теж.
Пес повільно піднявся сходами, пройшов повз Богдана.
— Непростий ти, друже, — усміхнувся Богдан, відпускаючи двері.
У під’їзді було напівтемно, лише слабка лампочка ледве висвітлювала простір.
— Ну ж бо, на третій поверх. Вибачай, ліфта нема, — жартував Богдан.
Пес стрибав по сходах, зупиняючись на майданчиках і чекаючи. На третьому поверсі Богдан зупинився біля дверей, діставши ключ.
— Прийшли. Ось тут я живу. — Він увійшов першим, включив світло. — Заходь. Другого запрошення не буде.
Пес на мить завагався, потім увійшов і сів біля вішалки, зберігаючи вдачу.
— Вихований. Поважаю. А раз прийшов — осПес підійшов до нього, мовчазно поклав голову йому на коліна, а Богдан, гладячи його по шерсті, зрозумів, що тепер у нього є дім.
