Колись давно, у давні часи, жила у Львові дівчина на ймення Оксана Мироненко. Вона старанно зачесала коси, вдягла найкращу вишиванку, злегка сприскалася пахощами — і рушила на свято до старшої сестри Галини. У руках несла охайну скриньку з тортом, сподіваючись, що це порадує сестру та трішки згладить їхні непрості стосунки. Піднявшись на п’ятий поверх, Оксана подзвонила двічі. Двері відчинилися, і Галина — сяюча, у новій домовинці та з пишним вінком з квітів у косі — плеснула в долоні:
— Це мені?! З днем народження, мабуть? Не забули привітати?
— Звісно тобі, — тихо відповіла Оксана, простягаючи скриньку.
Галина з цікавістю узяла торт, підняла кришку й пильно зазирнула всередину. Спочатку в очах блиснув захват, а потім — тінь підозри.
— Ти сама його спекла?
— Авжеж, — несміливо усміхнулася Оксана.
— Точно? — Галина вже насупила брови, повертаючи коробку в руках. — А з чого він?
— То ми будемо про склад говорити, чи до гостей ідемо? — спробувала відвести розмову Оксана.
Але запізно. Галина відчувала підступ — і недаремно. Три дні тому вона в сльозах дзвонила сестрі:
— Ніготь зламала, з Іваном посварилась! Жодного настрою! Торт скасовую, усе скасовую!
Оксана спокійно прийняла звістку і взяла термінове замовлення від постійної клієнтки. Але сьогодні в обід Галина знову зателефонувала:
— Ми помирились! Він подарував мені срібну браслетку! Чекаю о сьомій — і з тортом!
— Ти ж усе скасувала… — збентежилась Оксана.
— Та годі вигадувати! Ти ж пекарка — покажи, на що здатна!
Оксана намагалася пояснити, що торт не з’являється за шість годин, але Галина не слухала. Дівчина подзвонила матері, шукаючи підтримки:
— І що тобі важко догодити рідній сестрі? — почула у відповідь.
Зрозумівши, що допомоги не буде, Оксана вирішила вийти з ситуації: вона купила чужій, невдалий торт у маловідомої пекарки Марічки. Зовні він виглядав гідно. Головне — жестом показати увагу. Але Галина швидко розгадала обман.
— Марічко, іди сюди! — гукнула вона у бік кухні.
З глибини хати вийшла довговолоса дівчина, яку Оксана впізнала миттєво.
— Це твій торт? — холодно запитала Галина.
— Мій. Вона в мене його купила. Це ваша знаменита сестра-пекарка? — зі злою усмішкою сказала Марічка.
Оксана завмерла. Гості заніміли. А Галина, стиснувши губи, зірвала кришку, зачерпнула крем пальцем — і шпурнула його сестрі в обличчя.
— Їж сама це сміття! — прошипіла вона. — Навіть не постаралася зробити щось своє. Геть звідси!
Сестру виштовхали за двері, за нею випхнули й Марічку. Та, йдучи, голосно прокляла увесь дім і показала брутальний жест.
На вулиці Оксана, витираючи обличчя серветками, відкрила телефон і побачила десятки повідомлень від матері:
— Ганьбиш рідню! Обдурила сестру! Тобі не соромно?
Вона не відповіла. Просто мовчки вимкнула екран. Але це не був кінець.
Зранку в соцмережах з’явився допис Галини: «Не вірьте навіть рідній сестрі — принесла чужий торт і видала за свій. Сором».
Оксана проплакала півдня. А потім — зібралася. Ні, не заради них. Ради себе. Того дня вона поклялася: жодного торта більше для родини. Жодного знаку уваги тим, хто будь-коли може розтоптати її добро.
І вперше за довгий час їй стало легше. Бо тепер у її житті залишиться лише те, що справді солодке. Без омани. Береж лицемірства. І без тих, хто називає себе ріднею.
