Той давній вечір у санаторії Ярина Коваль потім згадувала не раз. Вона присіла на вільне місце, переконавшись, що лавка чиста і її світлій сукні не загрожує навіть порошинка. У руках була нова біла сумочка. Тут, у санаторії, уже ввійшло в звичку після вечері одягати одну зі святкових речей і виходити на прогулянку. Більшість відпочивальників теж демонстрували своє вбрання. Одна жінка зізналася: «Де ще, як не на відпочинку, “вигулювати” свої сукні? Вдома й вийти нікуди».
Краєм ока Ярина помітила, як підійшов Юрій Гончар, неквапливо сів поруч. — Давайте помовчимо разом, — тихим і якимось проникливим голосом сказав він; голосом, що вписувався в ту гармонію тиші й гарного краєвиду. Під бежевим піджаком біліла сорочка, штани були бездоганно випрасувані, темне волосся підстрижене так, ніби він щойно вийшов із перукарні. Сивина на скронях, мов срібло, анітрохи не псувала вигляду, а навпаки, додавала якоїсь упевненості й солідності.
Ярина ще два дні тому помітила, що при зустрічі він якось особливо дивився на неї, виокремлюючи її серед інших жінок.
— Як ви гарно сказали: помовчимо разом, — відзначила вона фразу, яка їй сподобалася.
— З вами, Яриночко, навіть мовчати приємно, хоча я завжди радий поговорити. — Юрій повернувся до Ярини впівоберта, щоб повністю поглинути своєю увагою вродливу брюнетку. Ярина йому сподобалася з першої зустрічі.
Вона теж повернулася до Юрія, променисто дивлячись на нього.
— До речі, я вас учора чекав на танцях, але ви не прийшли… Не любите танцювати?
— Чому ж, танці я люблю, але вчора я гуляла. Вечірнє повітря таке свіже, хочеться дихати й дихати.
— Я не знав, що ви любите вечірні прогулянки. — Юрій майже непомітним рухом торкнувся руки Ярини. Жінка відчула легкий струм від дотику. Карі очі Юрія дивилися на неї з надією на більше.
— Запрошую вас сьогодні ввечері на прогулянку індивідуальним маршрутом. Я його сам відкрив, там розкішний краєвид – гори добре видно. Але мені не було з ким поділитися своїм відчуттям краси… а тепер є з ким – з вами. — І він легенько стиснув руку Ярини, ніби подаючи сигнал до подальших, наполегливих залицянь.
«Чому б і ні, – подумала Ярина, – усього лише прогулянка. До того ж ходити далеко самій – небезпечно, а поруч із чоловіком набагато надійніше». Вона глянула на пару, що проходила повз їхню лавку: чоловік і жінка захоплено розмовляли, і було видно, що вони познайомилися тут, у санаторії, і тепер приємно проводять час.
— Яка у вас, Яриночко, гарна рука, — не сказав, а майже прошепотів Юрій. Він ще ближче присунувся до неї, милуючись профілем Ярини.
Їй не хотілося питати, чи одружений він: як правило, тут більшість не вільні і свої захоплення виправдовують бажанням новизни та нових вражень. Просто зараз їй було напрочуд приємно сидіти на лавці з чоловіком, якому вона, очевидно, подобалась і який виокремив саме її серед усіх.
— А ходімо, прогуляймося просто зараз, – запропонував чоловік. – Побалакаємо, а ввечері я запрошую вас до кав’ярні. — Юрій елегантно подав руку Ярині, допомагаючи підвестися.
Вона без жодних умовностей одразу погодилася і, підхопивши білу сумочку, взяла Юрія під руку. Пройшовши кроків п’ять, безтурботно, як дівчинка, змахнула сумочкою й випустила її з рук. Сумочка впала в невелику калюжку, що лишилася після дощу. Ярина ойкнула від несподіванки й від контрасту: білосніжна сумочка лежала в багнюці.
— Нічого страшного, зараз буде як новенька, – Юрій обережно підняв сумочку й поклав її на траву. Ярина дістала серветки й почала відтирати. Але каламутні розводи все одно лишилися.
— Піду в номері відмию, – сказала Ярина.
— Тоді я тебе зачекаю, – запропонував Юрій. Або давай так (він уже перейшов на «ти»): – Чекаю тебе після вечері на цьому ж місці… Гаразд?
Вона кивнула й поспішила в номер, тримаючи сумочку на відстані, щоб не забруднитися. Ярина відмила нову білу сумочку, яку купила спеціально перед від’їздом до санаторію. І, здавалося, всі сліди бруду зникли, а все одно сумочка видавалася якоюсь брудною, втративши новизну.
Вона згадала про пропозицію Юрія щодо вечірньої прогулянки, його погляд, що натякав на продовження, і відчула неприємний осад. За весь тиждень відчуття чогось неприємного, що дратувало її саму, з’явилося вперше. Вона раптом порівняла свої стосунки з Юрієм, на перший погляд зовсім невинні, із сумочкою, що впала в багнюку.
Задзвонив телефон:
— Мамо, Тарасик і Остапчик не дають мені уроки робити, – почула вона в слухавці голос молодшої доньки Одарки й сміх, що долинав.
— Ви чим там займаєтеся? – ніби повернувшись у реальність, спитала вона доньку.
— Ярино, це я, – озвався голос чоловіка Богдана. – Онуків привели, ми тут пиріг вирішили спекти, а Одарка проти, каже, всю кухню заляпаємо.
— Богдане, купив би в магазині дітлахам чогось смачненького, а я приїду, спечу пиріг, а може, й торт.
— Приїжджай уже швидше, ми всі скучили, – сказав Богдан. А потім тихо додав: – А я найбільше. Хочеш, хоч зараз сяду в машину й поїду по тебе.
— Уже трохи лишилося, потерпіть. Я теж скучила. Дай слухавку Одарці.
Поговоривши з донькою, потім з онуками й сказавши чоловікові, що теж його любить, вона помітила, що спізнюється на вечерю. Швидко перевдягнулася, взяла сумочку, покрутила її в руках і переконалася, що на ній не лишилося жодної плями бруду.
— Ось тепер добре, – з настроєм сказала вона сама собі. І зовсім їй не треба бігти на прогулянку з якимось Юрієм – це вона вже точно усвідомила, порівнявши сумочку, що впала в багнюку, з їхніми стосунками, що назрівали.
Ярина відчула, як скучила за чоловіком, дітьми й онуками… а їхала ж відпочити від них, а тепер рада чути їхні голоси й рада була б побачити чоловіка на кухні, який намагається спекти онукам пиріг. Вона згадала, як Богдан на Восьме березня хотів здивувати її кулінарним шедевром – це було приємно й смішно з його невмілих дій. Смішно, але так мило й радісно.
— Не поїду автобусом, скажу Богданові, щоб приїхав по мене, як закінчиться путівка. Заразом покажу йому, які тут місця гарні, погуляємо разом. І не треба нам ніякої «брудної сумочки».
