Капосна сусідка — Ти мої лінзи не чіпай! — верескнула колишня подруга. — За своїми очима слідкуй! Думала, я не бачу, на кого ти витріщаєшся? — Та невже ти ревнуєш? — здивувалась Тамара Борисівна. — Оце ж до кого ти губи накочуєш! Знаю, що подарую тобі на Новий рік — машину для згортання губ! — А ти б собі залишила! — не залишилась в боргу Люда. — Чи твої губи вже жодна машина не скрутить? Думала, я не бачу? Баба Тома зістрибнула з давнього ліжка й рушила до домашнього іконостасу — читати ранішню молитву. Не те щоб вона аж дуже віруюча була: ну, щось там таки існувало понад нами — хтось же всім цим керує! Але хто саме — питання відкрите. Звали ту вищу силу по-різному: всесвіт, початок початків і, звісно, Боженька! Так, добрий дідусь із білою бородою та німбом, що сидить на хмарі й думає про всіх людей на Землі. До того ж бабі Томі вже давно за 65 — майже сімдесят. В такому віці з Всевишнім сваритись не варто: якщо його нема — віруючі нічого не втратять, а якщо він є — невіруючі втратять усе. Наприкінці молитви баба Тома додала кілька слів від себе: як же без цього! Обряд виконано, на душі полегшало — можна починати новий день. У житті Тамари Борисівни було дві біди. І це аж ніяк не дурні та дороги, як у приказці! Це були сусідка Людка й її, Томині, внуки. З внуками — зрозуміло: молоде покоління, нічого не хоче робити. Але в них є батьки — хай і займаються! А от із Людкою складніше: ця сусідка доводила нерви до класичного кипіння! У кіно війна народних артисток виглядає зворушливо — а в житті це зовсім не мило. Особливо, коли причепляться — ні за що. А ще в баби Томки був друг, якого звали Петька-мопедик. Повним ім’ям — Петро Юхимович Козирний: прізвище таке! Звідки прізвисько? Та легко здогадатися — у молодості Петя любив ганятись на моторолері, який сам жартома звав «мопедиком». Тож згодом так його й прозвали. Старий мопед Петра вже давно припадав пилом у шопі, але прізвисько пристало міцно: що поробиш — село! Раніше вони дружили сім’ями: «мопедик» із жінкою Ніною та Тома з чоловіком. Але подруги вже обидві овдовіли і Тома з інерції дружить із Петькою: знала його зі школи, бо був добрим товаришем. У школі вони були нерозлучною трійкою: вона, Петька й Людка — тоді це була чиста дружба, без жодного флірту. Скрізь ходили разом: кремезний кавалер посередині, дві стрункі дівчини обіч, тримаючись під руки. Наче чашка з двома вушками: щоб не впала, бува що… З роками дружба втратила первісний блиск, а потім і зовсім зникла — перетворившись на антипатію, а потім і на відверту ненависть з боку Людмили Володимирівни. Як у мультику — ніби її підмінили! Сталося це після смерті її чоловіка: до того все було майже нормально. З віком люди змінюються: жадібний стає скупердяєм, балакун — базікалом, заздрісний від заздрості аж розривається. Мабуть, так стало й у Людки. Тітки вони такі, та й дядьки не кращі. А заздрити було чому! По-перше, Тома, не зважаючи на роки, залишалась стрункою, а Люда стала справжньою «пеньочкою»: де, мовляв, талію шукати? На тлі сусідки явно програвала. По-друге, їхній спільний шкільний друг увагу частіше звертав саме на жваву Тамарку, частенько сміялись і шепотілись про щось своє — ледь не головами торкаючись. І до Томки Петя заходив значно частіше: Людмилу ж доводилося запрошувати. Ну що — може, вона й не така розумна, як капосна Томка, і з почуттям гумору негаразд. А Петька любив пореготати! В українській мові є гарне слово — «базікати». Оце ж і почала робити Люда — чіплятись з різних дрібниць. Спочатку туалет у Томки стоїть не там і від нього тхне! — Від твого сортира сморід! — видала баба Люда. — Отакої! Та він же сто років там, ти що — вчора тільки помітила? — здивувалась сусідка й теж не залишилась в боргу: — Ага, лінзи ж тобі безкоштовно державою зробили! А безкоштовно доброго не дадуть! — Ти мої лінзи не чіпай! — заверещала колишня подруга. — Ти за своїми очима дивись! Думаєш, я не бачу, на кого ти задивляєшся? — Ти що, ревнуєш? — здивувалась Тамара Борисівна. — Он до кого ти губи розкатала! Я знаю — подарую тобі на Новий рік машину для згортання губ! — Та залишила б собі! — не залишилась у боргу Люда. — Чи твої губи вже ніяка машина не скрутить? Думаєш, я не бачу? Видно ти, видно, сто чортів! Таке вже бувало не раз. Петя, почувши скаргу, порадив засипати туалет та зробити новий у хаті. Діти баби Томки скинулись і зробили матері зручний домашній туалет. А яму Людці допоміг засипати Петро Єфимович: усе — насолоджуйся, Людо! Міняй формат — нюхай запахи! Але не тут-то було! Одразу ж начебто онуки зірвали грушу, що належить Людмилі: мовляв, гілки до Томиного двору простягуються. — Вони подумали, що то наше! — виправдовувалась Тома. — Хоча, груші ніхто не чіпав, все висить на місці! — Та он твої кури по моїх грядках шастають — і нічого! — Кури — створіння дурнувате! Одне слово — бройлер! — гримнула сусідка. — А онуків виховувати треба, бабусю! А не хіхікати з кавалерами! Знову все звелося до Петра… Онуки отримали догану, а істерика через груші скінчилась, зате почалися нові причіпки. Мовляв, гілки поламали! — Де, покажи? — питала Томка. — Он і он! — тикала пальцем Люда, й заздрила гарним Томиним рукам — адже й у селі імідж — справа вагома! Аби припинити сварку, «мопедик» запропонував спиляти гілки: — Вони ж на твоєму подвір’ї? — От і маєш повне право! — Та загукає ж, — з сумнівом баба Тома. — А от і ні, — запевнив Петя. І справді: Людка, бачачи все, мовчки спостерігала. Дерево — розрулили, та нова халепа: тепер у баби Томки претензії до курей сусідки — повадилися грядки «обробляти». Нову породу завела Люда — тільки курка є курка! Тома просить стримувати пернатих — у відповідь лише кривий сміх: «Що ти мені зробиш?» Був, звісно, варіант упіймати пару й смачно засмажити, але добра баба Тома не пішла на це. Тоді кмітливий Петя запропонував лайфхак з інтернету: вночі розкласти на грядках яйця. Вдосвіта їх зібрати — ніби кури знесли. І спрацювало! Людка була вражена й кури більше не шастали чужим обійстям. Може, тепер помиритись? Де там! Тепер заміська кухня не дає спокою сусідці: то запах диму, то шашлика. Мовляв, я можу й вегетаріанкою бути, Дума ж ухвалювала закон про мангали! — Де ж ти бачила мангал? — пробувала достукатись Тамара Борисівна. — Окуляри частіше мий, чистюля наша! Та Тома вже втомилась терпіти, бо сусідка «вперлась», і на Люду не було ради… — Може, її здати на експерименти? — сумно пожартувала Тамара Борисівна за чаєм із Петькою. — Вона ж мене доїсть! — Задушиться, не переживай! — запевнив друг, — І маю кращу ідею! Через кілька днів надворі лунала весела пісня: «Томо, Томо — виходь із дому!» Біля дверей стояв радісний Петька — приїхав на опанованому заново мопеді. — Я чого раніше сумний був? Бо мопед зламаний! — То що, поїхали, красуне, кататись? Згадати молодість! — І баба Тома не вагалася! Нині ж старість в Україні офіційно скасували — всі пенсіонери 65+ активні! І понеслась, у прямому і переносному сенсі, у нове життя. Згодом стала справжньою «Козирною дамою» — Петро Юхимович Козирний запропонував їй руку і серце! Пазл склався і баба Тома переїхала до чоловіка. А Людка лишилась, як і була: самотня, зла й товстенька. Ну скажіть самі: хіба це не привід для нової заздрості? Тим паче, сваритись вже ні з ким — весь негатив залишився у ній. А його ж так треба було кудись вилити… Так що тримайся, Томо, і з дому не виходь. Та ще й не таке буде, ой-є-єй! Одне слово — життя в селі: не життя, а справжня комедія. А туалет той не дарма городили…