**Підвищення по службі**
Не секрет, що підвищення досягають різними шляхами. Хтось заслуговує чесною працею, хтось підсиджує начальника, а хтось їде з ним у відрядження.
Новина про те, що на місце пенсіонера Петра Степановича призначили нового директора — та ще й не зі співробітників компанії — вибила всіх із колії. Надії, що наступником стане Тарас Олегович, який тимчасово виконував обов’язки директора, розвіялися. Кожен переповідав чутки, додаючи деталей: нова керівниця — молода гарна жінка, хитра, зверхня, коханка якогось високопосадовця… Ім’я того не називали. Як кажуть, не буди вовка…
О десятій ранку співробітники зібралися у конференц-залі для знайомства з новою начальницею. Богдан зайшов останнім. Ніби за командою всі обернулися до нього.
Біля дверей стояла жінка з гладко зачесаним назад волоссям. Діловий костюм сидів на ній ідеально, мов друга шкіра. Стройні ноги, високі підбори, яскрава помада і холодний, незворушний погляд доповнювали образ.
— Ваше ім’я? — У тиші залу її голос пролунав, ніби розірвана струна.
— Коваленко Богдан Васильович, — впевнено, але спокійно відповів він, ледве схиливши голову. Могло здатися, що він ось-ось вклониться. Але ні — обійшлося.
— Ви спізнилися, Богдане Васильовичу, а я якраз казала, що запізнення неприпустимі. На перший раз пробачаю. Сідайте. — Від металевого тону у багатьох занили зуби.
Богдан сів поруч із другом і колегою Іваном.
— Ну що, люта? — пошепки запитав він.
— Ще й як,— тихо відповів той.— Не жінка, а машина, і з нас таких же роботів хоче зробити.
Усі представлялися по черзі, коротко розповідаючи про свої обов’язки. З питань і зауважень нової директорки всім стало ясно — вона добре обізнана у справах компанії. Коли черга дійшла до Богдана, вона раптом подякувала всім і відпустила на робочі місця.
— Отакої,— усміхнувся Іван.— Не заздрю тобі.
— Та годі, підемо працювати, поки не звільнили,— відповів Богдан.
Виходячи із залу, всі обговорювали, яких змін чекати.
Два тижні всі приходили на роботу вчасно, каву пили лише під час обіду, курили швидко і без задоволення. Але, як відомо, від звичок, що склалися роками, за два тижні не позбутися. Незабаром усе повернулося на колії: спізнювалися, курили, бігали за кавою. Але без нахабства.
Наприкінці третього тижня секретарка підійшла до столу Богдана і повідомила, що Ярина Ярославівна кличе його до себе.
— Присідайте,— вказала вона на крісло.— Мені сподобалося, як ви працюєте. Чітко, без метушні. Чому досі лише рядовий співробітник? З попередником були конфлікти?
— Ні,— Богдан не розумів, до чого вона веде.
— Ваша керівниця відділу через рік йде на пенсію. Гадаю, пора готувати наступника.— Вона уважно дивилася на нього. Він витримав її погляд.— Ви впоралися б не гірше за неї,— додала вона, крутячи олівець у тонких пальцях.— У п’ятницю у Києві проходить виставка нового обладнання. Поїдете, оглянете, обміркуєте. Чекатиму вашого звіту. Гроші на витрати отримаєте в бухгалтерії разом із квитками.
— Але ж п’ятниця вже завтра,— Богдан виглядав збентеженим.
— Я знаю. У неділю повернетеся. Є заперечення?
Він знизав плечима. Не скажеш же їй, що обіцяв синові на вихідних свійсь до атракціонів. Андрійко чекав на це два тижні. Що дружина, швидше за все, не повірить, що їде на виставку, а не розважатися. Та все ж…
***
— Тату, ти ж обіцяв,— Андрійко насупився.
— Думаєш, мені хочеться? Але робота є робота. Обов’язково підемо наступні вихідні. У неділю повернуся, привезу тобі… До речі, що тобі привезти?
— Того робота з серіалу,— уже веселіше відповів хлопчик.
— Домовились,— Богдан погладив сина по голівці.
— А що, більше нікого немає відправити? Якась дивна відрядження. На вихідних,— Олена акуратно складала його рубашки у валізу.
— Це для того, щоб більше людей встигли відвідати виставку без шкоди для роботи. Нова директорка запитала, чому я досі рядовий. Може, після поїздки запропонує підвищення,— не без гордості додав він.
— Вже час. А вона гарна? — раптом запитала Олена.
Богдана не обдурив байдужий тон, за яким ховалася ревнощі.
— Хто? — Він вдавав, що не зрозумів.
— Твоя нова начальниця.— Дружина різко закрила валізу.
— Гарна і холодна, як крига. Дехто називає її роботом,— сказав Богдан, а сам подумав, що поїздка дійсно виглядає підозріло — ніби збирається на побачення: зубна щітка, дві сорочки, бритва.
У салоні літака пасажири розміщували речі на полицях. Богдан відвернувся до ілюмінатора. Згадалися слова з пісні — літаки справді схожі на дрімаючих птахів.
Він розслабився. Чому б і не полетіти до Києва замість того, щоб сидіти в душному офісі? Тим більше,— Здрастуйте, Богдане Васильовичу, — поруч пролунав знайомий голос із холодком.
(Now the story ends here, with an open but meaningful conclusion, leaving the reader to ponder the consequences of ambition and personal choices.)
