**Щоденник. Підвищення**
Ніхто не заперечить, що підвищення можна отримати по-різному. Хтось працював чесно, хтось підсидів начальника, а хтось просто поїхав з ним у відрядження.
Коли оголосили, що замість Петра Івановича, який пішов на пенсію, директором призначили не із своїх, а зовсім чужу людинy, це справді вибило всіх із колії. Надії, що посаду отримає Євген Васильович, який вже дві неділі виконував обов’язки керівника, розвіялись. Кожен переповідав новину, додаючи деталей: нова директорка – молода, красива, а ще… але ім’я того, хто «проштовхнув» її, не називали. Не буди лихо, поки воно тихо.
О десятій ранку всі зібралися у залі для нарад, щоб познайомитися з новою керівницею. Денис зайшов останнім. І як по команді всі голови повернулися до нього.
Біля дверей стояла жінка з гладенько зачесаними назад темними волоссями. Костюм сидів на ній ідеально, немов бувши частиною тіла. Стройні ноги, високі підбори, яскрава помада й холодний погляд – все це створювало образ жорсткої жінки.
— Ваше ім’я? — Її голос пролунав у тиші, ніби тріснула струна.
— Денис Ігорович Шевченко, — спокійно, але з відтінком зухвалості відповів він, ледве схиливши голову.
— Ви запізнилися, Денис Ігорович. А я щойно казала, що запізнення неприпустимі. Пробачте вперше. Сідайте. — Від її тону у багатьох заломило зуби.
Денис присів поруч із колегою та другом Ігорем.
— Ну що, розлунається? — пошепки запитав він.
— Не те слово, — відповів той. — Не жінка, а робот. І з нас таких же роботів хоче зробити.
Усі по черзі представлялися, коротко розповідали про свої обов’язки. З питань і коментарів нової директорки було ясно – вона добре знає справи компанії. Коли черга дійшла до Дениса, вона раптом подякувала усім і відправила працювати.
— Оце так, — усміхнувся Ігор. — Не заздрю тобі.
— Та годі, підемо, доки не звільнили, — відповів Денис.
Виходячи, усі обговорювали, яких змін чекати.
Перші два тижні всі приходили вчасно, каву пили лише в обід, курили швидко й без задоволення. Але звички за два тижні не зникають. Незабаром усе повернулося: запізнення, перекури, постійні перерви на каву. Та занадто не нагліли.
Наприкінці третього тижня секретарка підійшла до Дениса:
— Марія Олегівна кличе вас до кабінету.
— Сідайте, — вона вказала на крісло. — Мені подобається, як ви працюєте. Чітко, без зайвої метушні. Чому ви досі рядовий співробітник? У вас були конфлікти з моїм попередником?
— Ні, — Денис не розумів, до чого вона веде.
— Ваша керівниця через рік йде на пенсію. Думаю, час готувати заміну. — Вона уважно дивилася на нього.
Він витримав її погляд.
— Ви впораєтесь не гірше за неї, — продовжила вона, крутячи олівець у пальцях. — У п’ятницю у Києві виставка нового обладнання. Поїдете, подивитесь, оціните. Чекатиму вашого звіту. Квитки та відряджені отримаєте у бухгалтерії.
— Але п’ятниця вже завтра, — Денис здався стурбованим.
— Я знаю. Повернетесь у неділю. Є заперечення?
Він знизав плечима. Не скажеш же їй, що обіцяв синові покататися на атракціонах. Богдан чекав цього два тижні. Що дружина, швидше за все, не повірить у «відрядження на виставку». Та все ж…
***
— Тату, ти ж обіцяв, — нявчив Богдан.
— Думаєш, мені хочеться? Але робота є робота. Обов’язково підемо наступних вихідних. Повернусь, привезу тобі… До речі, що хочеш?
— Робота-трансформера, — оживився хлопчик.
— Домовились, — Денис погладив сина по голові.
— А що, більше нікого не можна послати? Дивна відрядка. У вихідні. — Тетяна акуратно складала його сорочки у валізу.
— Щоб більше людей встигли відвідати виставку без шкоди для роботи. Нова директорка питала, чому я досі рядовий. Може, після відрядження запропонує підвищення, — додав він не без гордості.
— Вже давно пора. А вона гарна? — раптом спитала Тетяна.
Байдужий тон не обдурив Дениса – за ним ховалася ревнощі.
— Хто? — Він вдавав, що не розуміє.
— Твоя нова начальниця. — Дружина різко закрила валізу.
— Гарна і холодна, як крига. Дехто називає її роботом, — сказав він.
Але сам думав: чомусь ця поїздка виглядає підозріло. Ніби не на виставку, а на побачення з коханкою: зубна щітка, пара сорочок, голення.
У літаку пасажири розміщували речі. Денис дивився у ілюмінатор. Згадав пісню Скрябіна – літаки справді схожі на дрімаючих птахів.
Він розслабився. Непогано ж полетіти до Києва замість сірої роботи. До того ж давно нікуди не вибирався один. «Лови момент», — наказав собі й заплющив очі.
— Доброго дня, Денис Ігорович. — Поруч пролунав жорсткий голос.
Він відкрив очі. На сусідньому місці сиділа МарДенис глянув на неї, і раптом зрозумів, що ці вихідні змінять його життя назавжди.
