Сьогодні я пишу цей запис у щоденнику, сидячи вже другий годину в черзі до баби Явдохи. Ця відома народна цілителька мій останній промінчик надії. Я вже декілька років намагаюся виносити дитину, та щоразу все закінчується невдачею. Лікарі розводять руками: «Катрусю, аналізи чудові, жодних патологій.» А я лише плачу і запитую: «Якщо я здорова, то чому не можу стати мамою?» На це лікар тихо зітхає: «Медицина тут безсила Може, піди до церкви. Це іноді допомагає».
***
Ми з Дмитром одружені вже пять років. Все в нас добре є свій дім у Львові, достаток, любов і злагода. Єдине, чого немає у просторій оселі дитячого сміху. Мене іноді переслідує думка, що над нами із чоловіком нависло прокляття. Особливо гостро я це відчула після розмови з гінекологом.
«Церква це добре, але тобі треба до ворожки!» наполягла подруга Оксана, залишивши мені записку з адресою. «Їдь, Катрусю, не зволікай. Чим швидше тим краще!»
Нарешті, моя черга підійшла. Я несміливо зайшла у невеличку хатину на околиці села під Тернополем. Сиділа за столом струнка бабуся у вишиваній хустці й барвистій спідниці. Я соромязливо усміхнулася, бо уявляла собі ворожку страшною з чорною кішкою, а ця бабуся на вигляд була мила і лагідна.
Вітаю тебе, дитино. Сідай ось тут, біля ікони, сказала вона добрим, теплим голосом.
Я розплакалася і ледь могла вимовити: Зі мною таке лихо трапилось
Все я знаю, доню, спокійно промовила баба Явдоха. Допоможу, чим зможу.
Я слухняно сіла на стілець біля великої ікони Богородиці. Бабуся почала шепотіти молитву, проводить свічкою навколо мене. Ритуал тривав хвилин двадцять. Потім вона сіла напроти і взяла мене за руку.
Не вдасться тобі народити, поки не знімеш старовинне прокляття, що тягнеться ще з твого дитинства.
Яке прокляття?! Кому було треба проклинати мене? Я ж нікому не зробила зла
Це не ти, тихо мовила вона. Твоя мати взяла великий гріх на душу, а ти розплачуєшся за неї.
Але це несправедливо! Матері моєї вже давно нема. Чому за її гріхи я маю страждати?
Такі закони Всесвіту, дитино. Ми тут без сил
А ви можете допомогти мені? спитала я з надією.
На жаль, ні, похитала головою бабуся. Якби то була порча чи зурочення А так мусиш дізнатись, кому завинила твоя мама, й попросити прощення. І щиро молися, за себе та ворогів.
Я подякувала й поїхала до тітки Марфи у рідне село під Чортковом.
Катрусю! Чого ж ти не попередила? Я б пирогів напекла! тітка радо зустрічала мене.
Я по справі, тітко. Мені все треба знати. Що накоїла моя мама? Через які гріхи я маю таку долю?
Тітка спробувала уникнути розмови, та я переповіла свій візит до знахарки й наполягла на правді.
Марфа розповіла страшну історію: моя мама, Ярина, була першою красунею в селі. Багато хлопців упадали, але полюбила вона чоловіка із сімєю Миколу. Не вагаючись, мама розбила чужу родину: відвела Миколу від дружини Ганни, яка залишилася з немовлям. Ганна важко пережила зраду; одного разу прийшла до мами, стояла навколішки, благала повернути чоловіка. Натомість Ярина її прогнала й посміялась. Ганна, у відчаї, прокляла мою маму і її ненароджених дітей
Що було згодом? ледве вимовила я.
Мама вийшла заміж за Миколу, ти народилася. Але довго разом не прожили: обоє рано пішли з життя. А слідом і в тебе почалися проблеми Прокляття, певно, діє.
А Ганна досі у селі? Я хочу попросити у неї вибачення за мамині гріхи.
У Ганни трапилась біда. Від горя зламалася, стала неадекватною, її відправили до психлікарні, а сина Богдана, твого брата по батьку, до інтернату.
Богдан старший за мене? запитала я.
Так. Але й у нього життя не склалося Коли повернувся з інтернату, почав пити, бешкетувати, а потім взимку заблукав у лісі. Вижив, але ноги обморозив і втратив. Тепер пересувається на візку, бідолаха.
Можна, я піду до нього? Мусимо поговорити.
Катрусю, ти з глузду зїхала? Що доброго може бути від такої зустрічі? Він постійно пяний. Не треба тобі туди!
Я знайду його вперто відповіла я.
Марфа вимушено погодилася і ми разом пошкутильгали через сніг до найбіднішої хати на краю села. Вікна темні, паркан згнив, у віконці блищало світло гасової лампи. Я несміливо постукала.
Відчинено! почувся риплий, втомлений голос.
Я зайшла й відчула різкий запах тютюну і дешевого вина. За столом у візку сидів чоловік із невизначеним віком, біла кішка клубочком на столі єдина жива, чиста істота у цій печалі.
У вас кіт спить на столі, розгубилася я.
Це Білий, тут він господар, невдоволено відповів Богдан, змагаючись із жорстоким поглядом на незнайомку. Навіщо прийшла? Від соцслужби? Йди, мене не забереш!
Я тут зовсім з іншого приводу. Я Катерина, твоя сестра по батьку.
Ого, яка сімейка! ядовито гмикнув Богдан. Що тобі треба? Спадкоємства? Нема нічого, хата материнська!
Я прийшла схилити голову й попросити вибачення. Чим можу допомогти?
Він розсміявся нервово і злісно. У його очах були біль, відчай і втома.
Є гроші? неочікувано спитав.
Я поклала на стіл пятсот гривень. На, бери Я хочу, щоб ти знав простити можеш лише ти.
Дякую! Можеш так іти якщо треба ще раз вибачитись заходь, глузливо кинув він.
Я ще питала про лікарів, ліки, але Богдан був байдужий. Вийшла мовчки й попрямувала назад до тітки. Сльози текли по щоках: я боялася побачити все, але не була готова до такого горя. Ось до чого призводять колись кинуті слова та зла воля
Що, поговорили? запитала Марфа.
Так. Я їду додому.
Залишилася б до ранку. Ніч за вікном
Мені треба бути самій, усе обміркувати, ледве видушила я.
Тиждень я ходила, як тінь. Думки про брата переслідували мене вдень і вночі. Він же залишився без єдиної рідної душі Я пішла до храму. Після служби щиро молилася за себе, за ворогів, як навчала баба Явдоха.
Важко тобі, доню? почув я голос священника Петра.
Вибачте, отче, вже виходжу
Може, сповідатися варто?
Я заплакала й розповіла йому все-все, не приховуючи нічого.
Дитино, бачу, важко тобі. Але дітей карати за гріхи батьків це неправильна віра. Правильно було сказано лише одне: завжди молись, особливо за тих, хто тебе образив.
Що мені робити з братом? Я хочу його забрати, але боюся, що мій чоловік мене не зрозуміє.
Йди за велінням серця, Катрусю. Тільки так і треба.
Наступного дня я повернулася до брата.
Знову ти? Даси трохи на вино? буркнув Богдан.
Ні. Збирайся, поїдеш зі мною. Я твоя сестра й не можу дивитись, як ти марнуєш життя. Якщо я тобі не потрібна, то ти потрібен мені. Більше нікого в мене нема.
Куди це зібралася мене везти? опешив Богдан.
В лікарню, а потім до мене додому, у Львів. У мене великий дім і садок місця всім стане.
Якщо не сподобається, повернеш назад?
Безперечно!
Єдина умова Білий має їхати зі мною! рішуче заявив і вказав на кота.
Домовились! усміхнулася я.
***
Три місяці минуло. Богдан повністю освоївся в нашому домі. Мій Дмитро постійно підтримував брата, облаштував для нього компютерний куток. Богдан захопився програмуванням.
Завтра привезуть біо-протези з Німеччини! плеснув по плечу Діма. Ще трохи, і ти знову ходитимеш!
Дякую! Не міг навіть сподіватись, що знову зможу стати на ноги, Богдан розчулився.
Все це завдяки Катрусині! з усмішкою відповів чоловік.
Через пів року Дмитро з Богданом стояли під вікнами пологового будинку у Львові. Я махала їм рукою, показуючи наших новонароджених двійнят.
Тепер у нас буде весело! сміявся Діма.
Брате, готовий стати хрещеним для племінників?
Звісно! Ми з усім впораємось, сміявся Бодя, а біля нього муркотів вірний Білий.
