– Мам, що з тобою? – Олеся потягнула матір за рукав. – Чому мовчиш? Я ж питаю!
– Усе добре, доню, – Ганна Іванівна витерла руки об фартух і відвернулася до вікна. – Просто втомилася сьогодні.
– Яка втома? Ти ж на пенсії! – голос доньки звучав дратівливо. – Я тобі вже півгодини розповідаю про переїзд, а ти наче не чуєш.
– Чую, чую. Переїжджаєте в новий дім, молодці.
Олеся хмикнула й сіла за кухонний стіл, де стояли недоторкані чашки з охололою чаєм.
– Мам, ну подивися на мене нарешті! Що трапилося?
Ганна Іванівна повільно повернулася до доньки. В її очах хвилювалися нерозлиті сльози, але вона наполегливо стримувала їх.
– Кажу ж, усе добре. Розказуй далі про свій дім.
Олеся уважно подивилася на матір. Щось було не так, але зрозуміти що саме, вона не могла. Мати виглядала змарнілою, під очима залягли темні колари.
– Мам, а де тато? Він ще не прийшов з садиби?
– Тато… – Ганна Іванівна завагалася. – Тато затримується. Справля багато там, у городі.
– У грудні? – здивувалася Олеся. – Які справля в грудні на садибі?
– Ну… сніг прибирати, хатину перевірити. Зима ж.
Донька насупилася. Батько ніколи не їздив на садибу взимку. Казав, що там робити нема чого, тільки гроші на дорогу витрачати.
– Мам, подзвони татові. Нехай приїжджає, мені з вами обома треба поговорити.
– Не треба його турбувати, – швидко відповіла Ганна Іванівна. – Він там… зайнятий.
– Чим зайнятий-то? – Олеся дістала телефон. – Зараз сама подзвоню.
– Не треба! – мати різко вихопила в неї трубку. – Не дзвони йому, будь ласка.
Олеся збентежилася від такої реакції.
– Мама, що відбувається? Ви посварилися чи що?
– Ми не сварилися. Усе добре, я ж кажу.
– Яке “усе добре”! – вибухнула Олеся. – Ти сидиш бліда як полотно, очі червоні, тата нема вдома, а ти твердиш “усе добре”!
Ганна Іванівна міцно стихнула губи й знову відвернулася до вікна. За шибкою кружляли великі сніжинки, вкриваючи двір білим покривалом.
– Хочеш свіжого чаю? – спитала вона, змінюючи тему. – Цей уже охолонув.
– Не хочу чаю! Хочу правди!
Олеся встала зі столу й підійшла до матері впритул.
– Мам, я твоя донька. Якщо щось трапилося, я маю знати. Де тато?
Ганна Іванівна заплющила очі. У грудях все стиснулося від болю, який вона носила в собі вже тиждень. Тиждень мовчання, непромовленого, примарного.
– Тато… – почала вона й урвала.
– Що з татом? – Олеся схопила матір за плечі. – Мам, ти мене лякаєш!
– З татом усе гаразд. Він здоровий.
– Тоді де він?
Довга пауза зависла між ними. Ганна Іванівна дивилася в підлогу, перебираючи край фартуха.
– У Марічки, – вимовила вона нарешті.
– У якої Марічки?
– У Марії Степанівни. З сусіднього під’їзду.
Олеся розгублено к
