Кажуть, що з віком стаєш невидимою
Що вже не маєш значення. Що стаєш комусь на заваді.
Говорять про це з такою прохолодою, що аж серце болить
наче перестати бути поміченою це обовязковий пункт до старіння.
Мовляв, треба прийняти куток
перетворитись ще на одну річ у кімнаті
мовчазну, нерухому, осторонь.
Та я не народився для кутів.
Я не питатиму дозволу, щоб існувати.
Не збиратиму голос, аби не заважати.
Я прийшов у цей світ не для того, аби стати тінню самого себе,
чи зменшувати себе, щоб комусь було зручно.
Ні, панове.
У цей вік коли чимало хто чекає, що потьмянію
я вибираю палати.
Мої зморшки не привід вибачатись,
я ними пишаюсь.
Кожна це підпис життя:
я кохав, я сміявся, я плакав, я виживав.
Я відмовляюсь перестати бути чоловіком
лише тому, що не вписуюсь у шаблони,
або через те, що кістки вже не витримують підборів.
Я лишаюсь бажанням.
Лишаюсь творчістю.
Лишаюсь свободою.
І якщо це комусь муляє
тим краще.
Я не соромлюсь своїх сивин.
Якщо й можна було б соромитись
то хіба б я не жив стільки, щоб їх заслужити.
Я не тлію.
Я не здаюсь.
Я не сходжу зі сцени.
Я ще мрію.
Я ще сміюся в голос.
Я ще танцюю, як вмію.
Я ще гукаю до неба, бо маю що сказати.
Я не спогад.
Я присутність.
Я тихе вогнище.
Я жива душа.
Чоловік із шрамами
якому вже не потрібна емоційна палиця.
Чоловік, який не чекає чужого погляду, щоб знати свою силу.
Тож не називайте мене бідолашним.
Не ігноруйте мене через мій вік.
Називайте мене сміливим.
Називайте мене силою.
Називайте мене своїм імям
гучно, з піднятою чаркою.
Називайте мене Микола.
І нехай кожен знає:
я ще тут
стою прямо, з душею, що не згасає.
У цю хвилину я зрозумів:
Життя не для кутів,
а для тих, хто палко горить, поки стоїть на своїй землі.
