Кажуть, що з роками стаєш невидимою
Що вже не важлива. Заважаєш.
Кажуть це так холодно, що аж мороз по шкірі
наче в «пенсійному пакеті» дрібним шрифтом записано: «Зникаєш з поля зору».
Мовляв, змирися і займи свій куток
стань додатковою тумбочкою в хаті,
мовчи, сиди тихо, не потрапляй під ноги.
Але я не народжена для кутків, як та радянська шафа-купе.
Не буду просити дозволу на існування.
Не стану шепотітись, щоб не заважати.
Я не зявилася на цей світ, щоб стати тінню самої себе,
чи стискатися, поки всім іншим зручно.
Ні-ні, шановні.
У цей час, коли чимало хто чекає, коли ж та “лампочка” згасне
я навпаки вибухаю світлом!
Свої зморшки ховати не збираюся, і навіть хвалюся ними.
Кожна з них як автограф життя:
то я любила, сміялася, ревіла, переживала все на цьому світі.
Не перестану бути жінкою лише через те,
що не поміщаюся в інстаграм-фільтри
чи не можу ходити на шпильках, як до пенсії гривнею набігало.
Я лишаюся бажанням.
Лишаюся творчістю.
Лишаюсь волею бо я українка.
А якщо це комусь ріже око ще краще!
Сивого волосся не соромлюся,
гірше було б сісти за чай не доживши до цієї краси.
Я не пригасаю.
Не здаюся.
І зі сцени не сходжу!
Я досі мрію.
Я ще сміюся від душі як сусідська Галя на вечорницях.
Я ще й підтанцьовую на кухні, хоч і в капцях.
Я кричу до неба: «Гей, я ще себе покажу!»
Я не спомин із пожовклих фото.
Я справжній присмак у кожному дні.
Я невгасаючий жар, як у костра на Дніпрі.
Я душа, жива і трішки з характером.
Жінка зі шрамами, яка вже не шукає милиці для серця.
Жінка, якій не треба чуже захоплення, щоб знати: сильна, як борщ із пампушками!
Тому не кличте мене «бідолашною».
Не списуйте мене на полицю через вік.
Краще називайте сміливою.
Називайте справжньою силою.
Називайте моє імя
голосно, з піднятою чаркою наливки.
Називайте мене Мілка.
І знайте:
я ще тут
Стою, і навіть кресало мені заздрить, бо душа у вогні!
Кажуть, що з віком стаєш невидимою…
Що ти більше неважлива. Що заважаєш.
Кажуть це з такою холодніст…