Керівник хотів допомогти прибиральниці грошима, але в її сумці знайшов щось несподіване.
Високий начальник хотів таємно підтримати прибиральницю фінансово, але раптом побачив щось у її гаманці.
Дмитро помітив молоду дівчину-прибиральницю, яка сиділа в кутку з заплаканими щоками.
«Вибачте, чи можу я допомогти? Що трапилося? Хтось вас образив?» ніжно запитав він.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози й відповіла: «Вибачте за клопіт. Усе гаразд.»
«Не треба вибачатися. Ви точно в порядку?» Дмитро продовжував розпитувати зі співчуттям.
«Так, вибачте, я повертаюся до роботи», поспішно відповіла вона й швидко пішла.
Залишившись сам, Дмитро замислився: без підстави диму не буває. Ідучи до кабінету, він шукав спосіб допомогти дівчині. Та лише на роботі йому спало на думку: треба поговорити з Ганною Іванівною.
Ганна Іванівна працювала тут давно, доглядаючи за порядком. Дмитро знайшов її номер у записнику й подзвонив.
«Добрий день, Ганно Іванівно. Можете зайти до мого кабінету за десять хвилин?»
Незабаром Ганна Іванівна сиділа в його кабінеті й пила чай.
«Може, я просто запросив вас на чай?» пожартував Дмитро. «Чому начальник не може запросити прибиральницю на чаювання?»
Ганна усміхнулася:
«Та годі вам, Дмитре Олександровичу. Що вас цікавить?»
«У мене до вас питання. Хто знає наших працівників краще за вас?» підготувавшись до розмови, сказав він. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Гарна дівчина. Працьовита. Життя її не пестить, але вона не здається. Що сталося?» запитала Ганна Іванівна.
«Я просто побачив, що вона плакала. Запитав, але вона втекла», пояснив Дмитро.
Ганна Іванівна нахмурилася:
«Вона тут плакала. Я казала їй не звертати уваги на тих розфарбованих дівчат. В них тільки губи й вії. Марія все бере до серця.»
«Хтось її образив?» зацікавився Дмитро. «Як саме?»
«Та все почалося, коли вона тут з’явилася. Наші дівчата виряджаються, хочуть виділитися, а Марія ні, лише природньо гарна. Тому й налаштувалися проти неї зневажають бідних, глузують зі слабких. Чи не так само й у чоловіків? Якщо відчуваєш слабкість, тебе дражнять для розваги», пояснила Ганна Іванівна.
Дмитро не любив інтриг на роботі, але вирішив з’ясувати:
«А як саме вони її ображають?»
«Через її вигляд, одяг. Кепкують, звуть «королевою бідності», «ослячою шерстю». Ніяких модних чобіт чи сукень Усе те саме», відповіла Ганна Іванівна.
Дмитро здивувався:
«У нашій команді люди з вищою освітою, як так можливо? Можливо, ви помиляєтеся?»
«Ні, не помиляюся. Навіть попередила Світлану: «заспокойся». Та їм надто весело», відверто відповіла Ганна Іванівна.
«А її життєва ситуація дійсно така складна?» запитав Дмитро.
«Так, її мати хвора, а інвалідність не дають. Вона не може працювати, а ліки потрібні. Марія робить усе можливе, щоб допомогти. Вона розумна, але часу вчитися немає», поділилася Ганна Іванівна.
Дмитро задумався: як люди ще можуть так поводитися в цьому сучасному світі? Подякувавши Ганні Іванівні за інформацію, він провів її з кабінету й залишився сам із думками про несправедливість, яка часом панує серед людей.
Після довгих роздумів Дмитро вирішив втрутитися й спробувати змінити ситуацію. Діставши з гаманця всі наявні гроші, він пішов у коридор, де Марія й Ганна Іванівна прибирали велику залу.
Було багато роботи, тому Дмитро тихо зайшов до їхньої кімнати. Сумка Марії відразу привернула його увагу. Відкривши гаманець, він хотів непомітно покласти гроші, щоб допомогти дівчині купити одяг. Якби він зробив це відкрито, міг би її принизити.
Він вже готувався покласти купюри, але зупинився, побачивши блискучий золотий хрест у гаманці. Він не міг опинитися в чужому гаманці! Дмитро замислився.
Цей хрест був унікальним: колись він належав його батькові. Раптом перед ним постали події двадцятирічної давності. Мати Дмитра раптом захворіла, і її стан погіршувався щодня. Десятирічний хлопчик тривожно спостерігав, як батько, виснажений і безпорадний, возив матю до лікарів, але лікування не допомагало.
Того ранку його мати готувала сніданок. Здавалося, вона одужує, і Дмитро думав, що одужання вже близько. Але вони навіть не встигли вийти з дому, коли вона раптом поблідла й захиталася. Батько, підхопивши її на руки, закричав:
«Швидше, до машини, їдемо до лікарні!»
Дмитро сидів поруч із нею в авто, тримаючи її руку й тихо плачучи. Батько їхав так швидко, що всі навколо поспішали поступитися дорого
