Керівник хотів допомогти прибиральниці грошима, але в її сумці знайшов дещо несподіване

**Щоденниковий запис**
Високий керівник хотів таємно допомогти прибиральниці грошима, але знайшов у її сумці щось несподіване.
Я помітив молоду дівчину-прибиральницю, яка сиділа в кутку з заплаканими щоками.
«Вибачте, чи можу допомогти? Що трапилося? Вас хтось образив?» ніжно запитав я.
Вона здригнулася, швидко витерла сльози й відповіла: «Вибачте за клопіт. Усе гаразд.»
«Не вибачайтеся. Та чи справді все добре?» не відставав я зі співчуттям.
«Так, вибачте, повертаюся до роботи», поспішно відповіла вона і швидко пішла.
Залишившись сам, я подумав, що без причини диму не буває. Під час переходу до кабінету я обмірковував, як допомогти дівчині. Лише на роботі мені спало на думку: треба поговорити з Ганною Кирилівною.
Вона працювала тут довго, доглядаючи за порядком. Я знайшов її номер у записнику й подзвонив.
«Доброго дня, Ганно Кирилівно. Можете зайти до мого кабінету за десять хвилин?»
Незабаром вона сиділа в моєму кабінеті з чашкою чаю.
«Може, я просто запросив вас на чай?» пожартував я. «Чому керівник не може запросити прибиральницю на чаювання?»
Ганна усміхнулася:
«Та годі вам, Вікторе Олександровичу. Що вас цікавить?»
«Маю до вас запитання. Хто знає наших працівників краще за вас?» приготувався я до розмови. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Гарна дівчина. Працьовита. Життя її не пестило, але вона не здається. Що трапилося?» запитала Ганна Кирилівна.
«Я просто побачив, що вона плакала. Запитав, але вона втекла», пояснив я.
Ганна Кирилівна посмутилася:
«Вона плакала тут. Казала їй ігнорувати тих надутих дівчат. У них тільки губи й вії. Софія все бере до серця.»
«Хтось її ображає?» зацікавився я. «Як саме?»
«О, все почалося, коли вона тут зявилася. Наші дівчата хочуть виділятися, а Софія ні, просто природньо гарна. Тому й дражнять за зневагу до бідних, за глузування зі слабких. Чи не так само й чоловіки? Якщо відчуваєш слабкість, тебе дражнять для забави», пояснила Ганна Кирилівна.
Я не любив інтриг на роботі, але вирішив зясувати:
«А як саме вони її ображають?»
«Через її вигляд, одяг. Кепкують, називають королевою бідності, ослячою шерстю. Ніяких модних туфель чи суконь Все те саме», відповіла Ганна Кирилівна.
Я здивувався:
«У нашій команді люди з вищою освітою, як таке можливе? Може, ви помиляєтеся?»
«Ні, не помиляюся. Навіть попередила Світлану заспокойся. Але їм це надто весело», відверто сказала вона.
«А її життєва ситуація дійсно така важка?» запитав я.
«Так. Її мати хвора, а інвалідність не оформлена. Вона не може працювати, але ліки потрібні. Софія робить усе, щоб допомогти. Вона розумна, але часу вчитися немає», поділилася Ганна Кирилівна.
Я задумався: як люди досі можуть так поводитися в сучасному світі? Подякувавши Ганні Кирилівні, я провів її до дверей і лишився сам із думками про несправедливість.
Після довгих роздумів я вирішив втрутитися. Діставши з гаманця всі гроші, я пішов до коридору, де Софія з Ганною Кирилівною прибирали залу.
Був час роботи, тому я тихо зайшов у їхню кімнату. Сумка Софії відразу привернула мою увагу. Відкривши гаманець, я хотів непомітно покласти гроші, щоб допомогти їй купити одяг. Якби я зробив це відкрито, це могло б її принизити.
Я вже збирався покласти купюри, але зупинився, побачивши блискучий золотий хрестик. Він не міг опинитися в чужому гаманці! Я не вірив своїм очам.
Цей хрест був унікальним колись він належав моєму батькові. Мені миттєво спали на думку події двадцятирічної давності. Моя мати раптом захворіла, і її стан погіршувався щодня. Десятирічний хлопчик з жахом спостерігав, як батько, виснажений і безнадійний, возив її по лікарях, але лікування не допомагало.
Того ранку мати готувала сніданок. Здавалося, вона одужує, і я думав, що одужання вже близько. Але ми навіть не встигли вийти з дому, коли вона раптом зблідла й захиталася. Батько, підхопивши її на руки, закричав:
«Швидше, у машину, їдемо до лікарні!»
Я сидів поруч із нею в авто, тримаючи її руку й тихо плачучи. Батько їхав так швидко, що всі навколо розступалися. Місто було близько, і раптом, на повороті, наша машина зіткнулася з іншою.
Батько був впевнений, що встигне, але зустрічний водій, мабуть, злякався, втратив контроль і зїхав з дороги. Батько гукнув, гальмуючи:
«Чорт!» Він не врізався, але спричинив аварію та машина перекинулася.
Батько підбіг до перевернутого