— Хай поживе сама, може, зрозуміє, кого втратила. А ти, сину, не журись — мати не дасть тебе в обиду…
— Ну що, Ганнусю, твій Олесь із дружиною розійшовся, правда?
— Розійшовся. І що з того? Будеш тепер по двору плітки розносити? — відрізала Ганна, поправляючи хустку на сивій голові.
Олесь із Світланою пробули разом трохи більше трьох років. Нещодавно у них народилася донечка — довгоочікувана онука, про яку Ганна мріяла роками. Але от біда — Олесь так і залишився маминим синочком. Усе життя — мрійливий, трохи дитячий, зіпсований її турботою та вічним прощенням.
— Нащо мені дружина? — розмішляв він кілька років тому. — Лише нерви трепатиме. Жінки — усі такі, сядуть на шию, і давай: забезпечуй, угоджуй.
Ганна тоді лише махала рукою — нехай, головне, щоб син був поряд. Працювати він не дуже прагнув, але їй і того вистачало — хоч удома, під боком. І яка різниця, що тридцять йому незабаром, усе одно рідний.
Але одного разу, ніби під ударом дзвоника, син оголосив: одружуюсь. Привів Світку — скромну, тиху, з очима, в яких більше надії, ніж впевненості. Ганна вибір схвалила — не шибайголова, не гуляща, господарна. Навіть придбала молодим невеличку хатину у сусідньому селі.
Спочатку все було, здавалося б, гаразд. Але Олесь виявився зовсім не готовим до сімейного життя. Працював ким попало, частіше вартовим, а потім і зовсім влаштувався підробляти на кладовище — там хоч ніхто не командує.
— Не можу, мамо, вона мене допекла! — скаржився він Ганні. — То їй не нравиться, де я працюю, то грошей мало, то нову лазню подавай.
— Ох, Олесю, — хитнула головою Ганна. — Ну й дружина тобі дісталась… Не жінка, а піявка. Поживи поки в мене, хай подумає, як це — бути самій.
З того часу Олесь почав метатися: то до Світлани, то назад до матері. Додому повертався з образами й докорами. А Світка… та сама тиха й мовчазна Світлана — почала відповідати різко, кричати, плакати. І одного разу, грюкнувши дверима, Олесь пішов “назавжди”.
— Докучила вона мені! — проголосив він, сідаючи за стіл у матері. — Уявляєш, заявила, що я не чоловік, коли не можу забезпечити! Хай тепер сама себе годує й дитину підгузниками закидає. Я їй більше нічого не винен!
— Так, сину, правильно. Знайшлась ще, бач яка! Іди, борщу поїж, я зварила — як ти любиш.
Про донечку він згадував дедалі рідше. Казав, мовляв, що там з нею возитися — погодував, поклав спати, погуляв. Хіба це важко? А Світлана тим часом повернулася до своїх батьків. Ганна встигла й їй неввічливо кинути:
— Чого прийшла назад? Дім тобі дали, чоловіка дали — усе не так. Терпи, як ми терпіли!
Сусідки шепотіли: мов, у Олеся й донечка підростає, а він — ніби нічого й не сталося, удома сидить, телевізор дивиться.
— Ганно, ти б хоча б онуку провідала, — сказала їй якось сусідка. — Світлана сама з дитиною, батьки допомагають, а ви ніби й забули, що у вас рідні залишились.
— Набрехала тобі, мабуть! — відмахувалася Ганна. — Не зуміла з чоловіком жити — нехай тепер маячиться. А онучку… я відійму. Вона ж моя, рідна кров!
— Ти серйозно? У матері дитину забрати? Твій Олесь і роботи немає, він тільки на лежанку грітися й годен!
— Не наклепуй! Він у мене просто… поки що відпочиває. Ось вибереться — і стане на ноги.
Але рік минав за роком, а Олесь все лежав. Ні роботи, ні нових планів. Лише скарги на “вредних жінок” та стогін, що всі навколо винні.
— Олесю, ти б хоч пішов до Світлани, донечку побачив… — якось несміливо сказала Ганна.
— Та що ти, мам? Знову почнеться: “ти такий, ти сякий, грошей нема”. Набридло. Я для себе живу!
І тільки тоді до неї дійшло. До самої глибини душі. До самого серця.
— Годі, сину, — сказала вона одного дня. — Мені вже соромно перед людьми за те, яким ти став. Якщо Світлана подасть на аліменти — сам викручуйся. Я більше не прикриватиму. Ти мені вже не хлопчик.
Пізно. Надто пізно. Вона зрозуміла, що виростила не чоловіка, а злобну на весь світ дитину. Світлана, тим часом, вийшла заміж вдруге. Спокійний, врівноважений чоловік. Дівчинку він прийняв як рідну. А Олесь?.. Він лишився при матері. Без сім’ї, без мети, без бажання щось міняти.
Любов матері — безмежна. Але іноді вона засліплює.
І якщо не вчасно зняти пов’язку з очей, можна одного дня прокинутися поруч із чужим, лінивим дорослим, який звик, що йому всі винні.
