Нехай сама поживе — може, зрозуміє, кого втратила. А ти, сину, не журись, мати тебе не дасть у обиду…
— Ну що, Марічко, твій Іванко від жени відійшов, кажуть?
— Відійшов. Ну й що? Будеш тепер по вулиці плітки розносити? — різко відповіла Марія, поправляючи хустину на сивій голові.
Іван з Олесею прожили разом трохи більше трьох років. Нещодавно у них з’явилася донечка — довгоочікувана онука, про яку Марія мріяла роками. Але ось лихо — Іван, як був, так і лишився маминим хлопчиком. Усе життя — мрійливий, трохи дитинливий, зіпсований її турботою та вічним прощенням.
— Нащо мені жінка? — розмірковував він ще кілька років тому. — Лише нерви тріпатиме. Баби всі такі — сядуть на шию й вимагатимуть: забезпечуй, улещуй.
Марія тоді махала рукою, мовляв, нехай, аби син був поруч. Працювати він не квапився, але їй і того вистачало — вдома сидить, під боком. І яка різниця, що йому вже тридцять, — усе одно ж рідний.
Та одного разу, наче за наказом, син оголосив: одружуюсь. Привів Олесю — скромну, тиху, з очима, у яких більше надії, ніж впевненості. Марія вибір схвалила — не розпусна, не гуляща, господарна. Навіть купила молодим невеличку хатку в сусідньому селі.
Спочатку все було ніби гаразд. Але Іван до сімейного життя виявився зовсім не готовий. Працював ким доведеться, частіше за все сторожем, а потім і взагалі влаштувався підробляти на цвинтарі — “там хоч ніхто не командує”.
— Не можу, мамо, вона мене добиває! — скаржився він Марії. — То їй не подобається, де я працюю, то грошей мало, то нову баню подавай.
— Ох, Іванку, — хитала головою Марія. — Отака тобі жінка дісталась… Не дружина, а п’явка. Поживи поки в мене, нехай сама подумає, як це — бути одній.
З того часу Іван почав метатися: то до Олесі, то назад до матері. Додому повертався з образами й докорами. А Олеся… та сама тиха й покірна Олеся — почала відповідати, кричати, плакати. І одного разу під час такої сварки Іван, хлопнувши дверима, пішов “назавжди”.
— Докучила вона мені! — проголошував він, сідаючи за стіл у матері. — Уявляєш, заявила, що я не чоловік, раз утримувати не можу! Нехай тепер сама себе годує й дитину пеленками закриває. Я їй більше нічого не винен!
— Так, сину, правильно. Знайшлася ще! Іди, борщу поїж, я зварила — як ти любиш.
Про донечку він згадував дедалі рідше. Казав, мовляв, що в ній клопіт — погодував, поклав спати, погуляв. Хіба це важко? А Олеся тим часом повернулася до своїх батьків. Марія встигла й їй гаркнути:
— Нащо приплелася назад? Хату дали, чоловіка дали — усе не так. Терпи, як ми терпіли!
Сусідки пошепки говорили: мовляв, у Івана й донька вже підростає, а він — наче й не було нічого, вдома сидить, телевізор дивиться.
— Маріє, ти б хоча б онуку відвідала, — сказала їй якось сусідка. — Олеся сама з дитиною, батьки допомагають, а ви ніби забули, що в вас родичі залишились.
— Набрехала тобі, певно! — махала рукою Марія. — Не змогла з чоловіком жити — нехай тепер мучиться. А онучку… я через суд відберу. Вона ж моя, рідна кров!
— Ти серйозно? Відняти дитину у матері? А твій Іванко навіть роботи не має, тільки на печі лежати й годен!
— Не наклепникуй! Він у мене просто… трохи відпочиває. От подумає — і на ноги підниметься.
Але рік минав за роком, а Іван так і лежав. Ні роботи, ні нових планів. Лише нарікання на “дратівливих баб” та скарги, що всі навколо винні.
— Ванечку, ти б хоч пішов до Олесі, донечку побачив… — якось несміливо промовила Марія.
— Ти чого, мам? Знову почнеться: “ти такій, ти сякий, грошей нема”. Набридло. Я для себе живу!
І тільки тоді вона усвідомила. До самої глибини душі. До самого серця.
— Годі, сину, — сказала вона одного дня. — Мені вже соромно перед людьми за те, ким ти став. Якщо Олеся подасть на аліменти — сам викручуйся. Я більше не прикриватиму. Ти вже не хлопчик.
Пізно. Занадто пізно. Вона зрозуміла, що виростила не чоловіка, а ображену на весь світ дитину. Олеся тим часом вийшла заміж удруге — за спокійного, врівноваженого чоловіка. Дівчинку він прийняв як рідну. А Іван?.. Він лишився при матері. Без сім’ї, без мети, без бажання щось міняти.
Любов матері — безмежна. Але іноді вона засліплює.
І якщо не вчасно зняти пов’язку з очей, можна одного разу прокинутися поруч із чужим, лінивим дорослим, який звик, що йому всі винні…
