Я закохався в Омеліяна з першого погляду, ледве тільки побачив її в затінку каштанів на Площі Михайлівській у Києві. Її краса й природний шарм затьмарили все навколо. Я тоді подумав, що мені неймовірно пощастило зустріти таку розумну, красиву, чисту серцем дівчину, й без вагань зробив їй пропозицію.
Ми вирішили почати спільне життя в її квартирі на Лівому березі Дніпра, й Омеліана одразу відверто сказала: домашня робота для неї остання справа. Їй куди цікавіше займатися карєрою, а всі клопоти по господарству розділяти порівну. Це видавалося розумним і справедливим, тож я погодився, не замислюючись, до чого це призведе.
Ми розділили обов’язки, Омеліана запевняла впорається з обома сферами. Я довіряв їй і не наполягав на своєму. Минуло півроку, і стало видно: все пішло не так, як ми уявляли. Омеліані не пощастило з роботою підробітки у київській недержавній компанії, маленька зарплата в гривнях, та ще й із затримками. Всі гроші вона витрачала на свої забаганки новий одяг, косметика, кавярні. Я ж працював з ранку до ночі спершу у банку, потім вдома але розподіл обов’язків став просто красивими словами. Омеліана легко забувала про свою частку та закривала очі на завали посуду та речей.
Спочатку вона старанно прибирала й допомагала, але ентузіазм згас. Квартира перетворилася на барикади невипраних сорочок. Одного вечора, коли я повернувся з роботи й побачив усе це, Омеліана зненацька дорікнула мені мовляв, я повинен допомагати їй ще більше! Мене глибоко образила така несправедливість. Було нестерпно важко поєднувати роботу та хатні турботи. Ми ж обіцяли один одному рівність у цих питаннях!
Я щиро вірив: коли народиться дитина, ситуація налагодиться. Уявляв, що Омеліана, перебуваючи у декреті, більше буде дбати про маля й дім. Але стало лише гірше. Інколи я думаю: може, я був би щасливішим без дружини? До побутових негараздів додалися постійні сварки.
Я намагаюся зрозуміти Омеліану, поставити себе на її місце, але почуваюся не потрібним, мої турботи ігнорують. Я працюю і в офісі, і вдома, одночасно розгрібаючи й господарські справи, та й досі мрію лише про спокійну хвилину.
Я вважаю, що нашому двомісячному малюкові потрібно мяке піклування, але він більшу частину дня спить. Думаю: я впорався б із хатніми справами, маючи цей час. І боюся уявити, що буде, коли зявиться ще одна дитина. Я за рівність і підтримку, але Омеліана, здається, цього не чує.
Я не хочу ламати нашу родину надто люблю нашого синочка. Але відчуваю, що моя витримка на межі. Я не знаю, як далі жити у такій напрузі На чиєму ти боці в цій історії?
